Розділ 5

Андрій

Я відзняв близько семи сотень кадрів з видами міста, коли третя батарея від камери розрядилася. Крім того, я і сам сильно змерз, тому вирішив, що перерва в роботі не завадить. Повернуся в готель, поставлю на зарядку акумулятори, а поки вони заряджатимуться, пообідаю і трохи відігріюся.

У холі мене здивувала кількість людей. Мені здавалося, що цей готель тихий та спокійний. Я намагався протиснутися крізь натовп до сходів, коли жінка-іноземка, побачивши на моєму плечі сумку з камерою, підійшла і почала говорити мені щось англійською. Я насилу розібрав, що вона запитує мене чи фотограф я і чи можу зробити для неї кілька портретних знімків у місті завтра.

- I`m very sorry, madam! – розкланявся я у вибаченнях, намагаючись згадати, як звертатися до жінок англійською. – But I do not photo woman. I photo town. (Мені дуже шкода, мадам! Але я не фото жінку, я фото місто. - дослівн. пер. авт.)

Я хотів їй пояснити, що приїхав, щоби знімати пейзажі, а не людей. Але, мабуть, ляпнув щось не те, бо жінка поглянула на мене, як на божевільного.

- Sorry! – я ще раз вибачився і картинно вклонився дамі. Почуття незручності і сорому змусили мене тікати, я розвернувся і кинувся до сходів, щоб швидше покинути хол.

У номері було тихо і спокійно. А головне – тепло! Я зняв шапку та куртку, повісив їх у шафу. Завантажив ноутбук, щоб злити зняті фото з карток пам'яті та поставив акумулятори на зарядку. Замерзлі руки не слухалися, і я вирішив, що відігрітися в гарячому душі - ідеальне рішення. Через п'ятнадцять хвилин я, гарячий і розпарений, бадьорим кроком вийшов з душу в одному рушнику на стегнах.

Фотографії ще завантажилися. Щоб якось скоротити час очікування, я взяв у руки телефон і ліг на ліжко.

«Ти як там?» - надіслав повідомлення Маринці. - "Дивись, як тут красиво"

Я відправив кілька кадрів, знятих на телефон, і дивився на екран телефону в очікуванні відповіді. Маринка була онлайн, але минуло кілька хвилин, а моє повідомлення лишалося непрочитаним. Зазвичай вона відповідала майже одразу, тому не дочекавшись відповіді, я почав трохи нервувати.

Щоб якось відволіктися, відкрив Інстаграм, опублікував селфі на тлі Зальцбурзького собору і зробив невеликий пост про це місто. На це пішло хвилин десять, а Маринка досі не відповідала. «Та ну гаразд, може, відпочиває або просто не почула звук повідомлення» - спробував я заспокоїти себе, але великий палець вже потягнувся до кнопки виклику у вікні месенджера. Гудок, другий, третій…

- Алло, Андрій?

Я розумів, що сам себе накрутив, але мене вже несло без гальм:

- Марино, в чому справа?! Я ж просив, щоб ти була постійно на зв'язку!

- Вибач, були руки зайняті, не могла одразу відповісти.

- І чим же були зайняті твої руки? – трохи менш грізно спитав я.

- Зараз, почекай, камеру ввімкну. - одразу на екрані з'явилося задоволене обличчя Маринки. - Ось дивись!

Вона повела камерою убік і я побачив ялинку. Величезну пишну живу ялинку, яка верхівкою майже вперлася у стелю.

- Я якраз іграшки вішала, руки липкі від смоли були. Як тобі?

Як мені? Я здивувався. Не від ялинки, звичайно, а від факту її наявності у нашому домі.

- Як вона в хату потрапила, Марино? Ти ж не на собі її тягла? – запитав я, уявляючи собі худу маленьку дівчину з величезною ялинкою на спині.

- Як ти собі це уявляєш? Дівчата мені вирішили подарунок зробити, щоб я не нудьгувала, замовили в інтернеті з доставкою. Подобається?

- Дуже! - я нарешті заспокоївся. – Буде у нас справжній Новий рік із запахом ялинки!

- Так! І ще з ароматом мандаринів! – зраділа Маринка. - Ти як там? Холодно у вас?

- Прийшов відігріватися після зйомки як раз.

- А у нас сіро й похмуро. - вона повернула камеру до вікна, за яким справді було бридко.

- А ти включи гірлянду на ялинці, завари собі чаю, візьми теплий пухнастий плед і дивися новорічні мелодрами. Нагулюй святковий настрій.

- Мабуть, так і зроблю. Зараз зготую собі гарячі бутерброди, заварю чай із медом та перегляну «Щоденник Бріджит Джонс».

- Смачного! Я теж, мабуть, піду щось поїм. Давай, увечері зателефоную ще, цілую!

Я відключив відеозв'язок і відкинувся на подушку. Так, ялинка – це круто. У мене справжня жива ялинка на Новий рік була лише двічі: вперше ще у дитинстві, коли були живі батьки. Тоді це свято було для мене якимось чарівним. Пам'ятаю, як розглядав старі іграшки та чекав на Діда Мороза. А вдруге – у студентські роки ми поїхали до мого одногрупника на дачу і вбрали зелену красуню, що росла прямо на дворі.

Потім я якось купив штучну ялинку, і тепер вона щороку супроводжувала наше свято. А чарівного в моєму житті вже давно нічого немає. Як і Діда Мороза. До речі, треба не забути привезти Маринці якийсь подарунок із Австрії.

Піднявшись з ліжка, я взувся і вирішив все ж таки спуститись пообідати. У ресторані було досить спокійно, хоча побоювався, що вся та група, яку я зустрів у холі, зараз з дороги кинеться поїсти. Але я помилився, і це не могло не тішити.

За одним із столиків обідали дві жінки і про щось тихо розмовляли. Ще за одним, трохи далі, сиділа моя галаслива сусідка зі своїм коханцем. До речі, я про неї зовсім забув. Зустрів її сьогодні випадково в місті, сиділа в кафе і знову тріпалася по телефону. Терпіти не можу жінок, які багато триндять, а ця, мабуть, взагалі народилася з телефоном біля вуха.

Хоча, ні, мабуть, слухати вона також вміє. Зараз сидить бліда і знову слухає, як їй щось гарчить чоловік. Той говорив німецькою мовою, досить тихо, проте жорсткість і ритм його мови був чітко чутний. Раптом мій мозок намалював йому чубчик на лівий бік і вертикальні вусики. Представивши його в ролі Гітлера, я не стримався і тихенько зареготав.

І жінки за одним столиком, і Гітлер зі своєю фрау обернулися до мене. Блін, як незручно! Це ж треба, мені тридцять вісім, а поводжуся, наче дитя мале. Треба якось бути стриманішим, чи що. Я швидко опустив очі в екран телефону, вдаючи, що сміюся з якогось прочитаного жарту. Всі довкола знову повернулися до своїх справ. Окрім білявої фрау Гітлер. Вона чомусь нервувала, крутилася на стільці і періодично насторожено поглядала на мій бік.

Мені принесли гарячий ароматний суп, і тільки я переключив увагу на свою тарілку, коли раптом за моєю спиною пролунав жіночий голос.

- Warum zum teufel folgst du mir? (Якого біса ви за мною стежите? - пер. авт.)

Я обернувся, переді мною стояла фрау сусідка і несла якусь нісенітницю, з якої я не зрозумів ані слова. Викривати свою рідну мову зарано. Я ще не склав детального плану помсти за безсонну ніч і давати їй будь-які карти в руки не збирався.

Широко посміхнувшись, я відповів, щиро намагаючись зобразити німецьку:

- Гутен таг, фрау! Лібер арбайтен! Шнеля, Шнеля! – мовив я рівно все, що знав цією гавкаючою мовою зі старих фільмів про війну.

Вона подивилася на мене, як на дебіла, і, мабуть, намагалася зрозуміти, чи я насправді хворий, чи прикидаюся. Спостерігаючи за її емоціями, я щосили намагався стримати сміх, але не витримав і заржав.

- Ви придурок, вам не казали? – її око нервово сіпалося, що надавало особливого шарму всій сцені. - Ідіот і блазень!

- Не бажаєте супчику, фрау? – доброзичливо посміхаючись, кивнув я на свою тарілку.

- Та пішов ти, придурок!

- Це ж треба, яка невихована хамка!

Я демонстративно відвернувся до неї спиною і продовжив їсти суп, слухаючи, як віддаляється стукіт її підборів до виходу з ресторану.

Так і не зрозумів, що їй від мене було потрібно. Ну, крім того, щоб образити та вилаятися. І я ще придурок? Сама ж дурна на всю свою біляву голову!