Розділ 4

Наталка

До зустрічі з партнерами Клауса залишалося ще чотири години. Сидіти в номері готелю мені не хотілося, тому я вирішила трохи прогулятися містом і поснідати в якомусь затишному місці.

Вузькі вулички, старовинні будинки та затишні кав'ярні – все це нагадувало Львів. Місто, в якому я була лише раз, але закохалася в нього на все життя. Я йшла тротуаром і насолоджувалася затишною атмосферою. На вулиці стояв мороз, який уже пробрався під тонкі джинси і тисячами голок устромився у шкіру моїх ніг. Діставши з кишені маску, я натягла її на обличчя і увійшла до маленького кафе.

Замовивши собі каву і торт «Захер», я сіла за столик біля вікна і почала спостерігати за перехожими. Все-таки європейці дуже відрізняються від нас. Спокійні привітні люди, розміреним кроком йдуть на роботу, ніхто не поспішає, жодних заторів і розлючених на життя облич. Тут все зовсім інакше. Дивне відчуття: перебуваєш у чужій країні, а почуваєшся, наче вдома в той час, коли у своєму рідному місті – наче чужий.

Каву я давно вже допила, а йти зовсім не хотілося. Я замовила собі чай із медом та імбиром і набрала номер мами:

- Доброго ранку, мамусю.

- Доброго ранку! Як справи, рідна?

- Та все добре! Сиджу в кав'ярні, п'ю чай і насолоджуюся міським краєвидом за вікном.

- Холодно там, Наталко? Ти хоч шапку взяла з собою?

Ох, ці мами - вони такі мами!

– Взяла. І шарф із рукавичками теж. – засміялася я.

- Дивись мені!

- Мам, та все добре, насправді, не хвилюйся!

Прозвучало це дуже невпевнено, оскільки на цій фразі мені раптом згадалася місія, для якої мене покликали сюди. Я відвела очі від чашки і подивилася у вікно. Просто переді мною стояв той ранковий гість, який помилився дверима. Замислено дивився на мене, потираючи рукою підборіддя, а потім підморгнув і зник. Дивний тип. Він що, слідкує за мною? А раптом це людина Клауса, приставлена ​​до мене, щоб я не втікала з міста?

- Так, мам, я тут... Вибач, але мені час повертатися в готель, робота кличе. Цілую!

Я швидко накинула пальто, схопила сумочку, шапку та вискочила надвір. Звернула наліво і помчала вулицею. Відчайдушно хотілося зловити чоловіка та все з'ясувати. Пробігши кілька кварталів, я раптово спіткнулася, і мало не полетіла обличчям в асфальт. Добре, що вдалося втримати рівновагу і не впасти. Але не встигла я зрадіти цьому, як виявила, що зламала підбор. Просто чудово!

Навіщо я взагалі побігла за ним? Цей незнайомець приносить одні неприємності: спочатку я не виспалася, тепер ще й втратила дороге італійське взуття. Я застебнула пальто, надягла шапку та рукавички і, злегка накульгуючи, пішла пішохідною вулицею у бік свого готелю.

Піднявшись до себе, замовила каву в номер і відчинила ноутбук. Потрібно готуватися до зустрічі, вивчити документи та зрозуміти, що робити з пропозицією Клауса. Йому згоду я дала, а ось собі – ще ні. Просто спробувала потягнути час, щоб добре подумати, як вийти із цієї ситуації та не зіпсувати собі життя.

Два договори німецькою мовою я вивчила вздовж і впоперек. Як і очікувалося, у договорі, який передбачалося підкласти на підпис, було пом'якшено відповідальність компанії Клауса за неналежне виконання договірних умов. Загалом, нічого надто серйозного. На покарання не тягне, вже добре. Але навіщо це Клаусу?

До зустрічі залишалося ще півтори години, і я вирішила скоротати їх за перекладом цих двох горезвісних документів. І вже коли щільно вникла у переклад, раптом мій погляд вловив ще одну маленьку нестиковку. У договорі-оригіналі партнери Клауса зобов'язуються поставити товар у кількості тринадцять одиниць у той час, як у договорі на підпис – п'ятнадцять. При цьому сума договору залишалася незмінною та становила понад мільйон євро. Тобто, товар зовсім не дешевий, і Клаус вирішив відірвати дві штуки безкоштовно. І чомусь я впевнена, що такі речі, як кількість товару і суми вони будуть дуже ретельно перевіряти.

Повністю розгубленою я закінчила переклад, відправила його на електронну пошту Клауса і закрила кришку ноутбука. Швидко одягнувши діловий костюм, туфлі і, підфарбувавши губи помадою, я попрямувала до конференц-залу готелю, де мала відбутися зустріч.

У лобі було людно і дуже галасливо. Прибула якась група туристів, котрі поспішали розселитися за номерах. Я спробувала пройти крізь людей, коли раптово мій погляд упав на того самого чоловіка в дивній шапці, що вранці стукав у мої двері, а потім спостерігав за мною через вікно кафе. Відволікшись, я зовсім не помітила чоловіка прямо перед собою і зачепилась за нього плечем. Мій телефон буквально вислизнув із руки і гучно приземлився на підлогу. Ну ось за що мені все це? Я присіла, щоб підняти його. Чоловік, намагаючись допомогти, також присів.

- Вибачте, міс! Це вийшло випадково! – затараторив британською англійською чоловік.

Я підняла телефон, екран якого був покритий сіткою з тріщин і мало не заплакала від розпачу. Звичайно, випадково. Ти ж не винен, що я неслася стрімголов, не дивлячись перед собою!

- Оу, тисяча вибачень, міс! Давайте я компенсую вам усі збитки. – англієць потягнувся рукою у внутрішню кишеню куртки та дістав свій смартфон. – Скажіть мені ваші контакти, я все компенсую.

- Не варто, - відповіла я також англійською. – Це всього на всього річ. Не переймайтеся, це я винна і сама куплю новий.

Англієць уп'явся на мене якимось одночасно здивованим і сумним поглядом, а я, озирнувшись на всі боки, виявила, що знову втратила з уваги того самого, дивного. Якщо хтось і повинен мені новий телефон, то це саме він.

Ще раз заспокоївши англійця, я попрощалась і пішла через хол готелю у конференц-зал.

У просторому приміщенні всі вже зібралися, не вистачало лише мене. За великим столом сиділо четверо: Клаус та ще троє незнайомих мені чоловіків. Як належало, його майбутніх партнерів.

- Доброго дня. - привіталася я. - Мене звуть Наталя, я перекладач.

Усі троє стримано кивнули. Потрібно ж, які ділові. Мабуть вимовити вголос «Доброго дня» їм віра не дозволяє.

Як і належить, я зайняла крісло поруч із Клаусом і мене охопив жах: я сама себе закопала, представившись своїм ім’ям. Німець гортав якісь документи, двоє незнайомців тицяли пальцями у екрани своїх смартфонів, третій – мовчки вивчав мою скромну персону.

- Отже, почнемо. – відірвався від паперів Клаус. – Згідно з нашою попередньою домовленістю, нам необхідно…

З конференц-зали я не вийшла, а виповзла через довгі дві години. Ні, я взагалі не вірю в будь-які надприродні штуки, але в мене було досить реальне відчуття, що з мене випили всю енергію. В той час, як Клаус і двоє його партнерів обговорювали умови поставки, третій чоловік за не промовив жодного слова. Мовчки слухав інших і протягом всієї розмови витріщався на мене своїми холодними чорними очима.

Хто він такий – я так і не зрозуміла. Спочатку його присутність на зустрічі взагалі не планувалася. А Клаус казав, що всього партнерів буде двоє. Дивно.

Перше, що я зробила, коли піднялася у свій номер – зняла туфлі та впала на ліжко. Голова сильно розболілася, а по тілу розлилася якась хвороблива слабкість. Прикривши очі, я почала повільно глибоко дихати. Так позбавлятися головного болю вчила мене мама. Але варто було лише на мить розслабитися, коли в двері постукали. Та що ж таке, га?!

Роздратована я метнулася до дверей, на порозі стояв адміністратор готелю з пакетом у руці:

- Вибачте, що турбую, фрау. Вам попросили передати це. - не підводячи очей, він простягнув мені пакет і ввічливо відкланявся.

У пакеті я виявила коробку з новим смартфоном та записку, в якій британець знову розсипався у вибаченнях. Мені стало ніяково, адже по суті, це я сама на нього наскочила в холі, але й не прийняти телефон - було б неввічливо, якщо у людини таке загострене почуття провини. Потрібно буде подякувати йому, якщо раптом зустрінемося.

Я поклала коробку на тумбочку біля ліжка і знову прилягла, заплющивши очі. Але не минуло й п'яти хвилин, як мій розбитий телефон голосно заспівав «Казки Віденського лісу». Дзвонив явно Клаус, тільки ось відповісти на дзвінок з екраном, що розтріскався, було неможливо. Я швидко розпакувала новий телефон, дістала з сумочки шпильку та переставила свою сім-карту.

- Так, Клаус, вибачте, не могла відповісти. - ввічливо вибачилася я. - Щось трапилося?

- Наташа, виникли нові обставини. Чекаю на вас у ресторані через п'ятнадцять хвилин. Пообідаємо та заодно обговоримо проблему.

Чудово! Щось проблеми у нас виникли раніше, ніж ми щось встигли зробити. Господи, зроби так, щоб все обійшлося і я, клянуся, займуся адміністративними обов'язками та більше жодних приватних клієнтів! Я поспіхом випила пігулку від головного болю і спустилася до ресторану.