Глава 5

Коли мати їде, я відчуваю те саме, що і завжди після подібних зустрічей: повну відсутність впевненості у власній правоті. Якийсь час я просто сиджу і втикаю в одну точку, прокручуючи в голові по колу спогади.

Ми розійшлися з Юлею, бо я не відчував до неї рівно нічого. Юна, вродлива дівчина з величезними гарними очима і щирою гарною посмішкою. Вона подобалась мені, але не більше. Крім того, в мене були зовсім інші цілі: я приїхав в столицю, щоб вчитися, а потім підкорити це місто. В мої плани зовсім не входили легковажні студентські романи.

Те, що вона в мене була закохана, я зрозумів одразу. Звісно, це мені лестило і задовольняло мої чоловічі амбіції. Ми почали спілкуватися з її ініціативи і, не буду брехати, мені була приємна її увага. Сподівався, що не проявляючи взаємності, вона швидко охолоне і ми залишимось друзями. Та не сталося, як гадалося.

Юля з головою пірнула у свої почуття і зовсім втратила розум. Знаходила тисячі причин і можливостей бути поруч: підготуватися разом до семінару, просто «по-дружньому» сходити в кіно, витягувала мене на вечірки наших одногрупників, типу «Ти ж не можеш постійно лише вчитися, відпочивати теж потрібно!».

На все це я покірно вівся, тішачи своє самолюбство. Саме на одній з таких вечірок між нами дещо сталося. Вона повідомила, що хоче мене. Тоді я спочатку відмовив, бо це зовсім не відповідало моєму баченню розвитку подій. А потім наївно подумав, що, отримавши бажане, вона нарешті відчепиться від мене. І я дав їй те, чого вона хотіла.

На диво це спрацювало. Здавалося, Юля трохи заспокоїлась. Ми продовжували спілкуватися, але з її боку більше не було спроб перевести наші відносини в статус роману. Та й загалом, мені здавалося, що ми стали просто друзями, і я видихнув з полегшенням, гадаючи, що нарешті все стало на свої місця. Сумніви викликали лише її сумні погляди в мій бік, коли вона думала, що я її не бачу.

- Юль, давай поговоримо по-дорослому. – пропоную я їй, коли закінчуються пари і час іти додому.

- Про що? – здивовано питає вона.

- Про нас.

На її обличчі розквітає іронічна посмішка.

- Немає, про що говорити. – відповідає і йде в сторону автобусної зупинки.

Мені відчайдушно хотілося розставити крапки над «ї», чітко позначити статус наших відносин і межі, за які нам не слід заходити.

- Зачекай! – наздоганяю її за кілька кроків і стаю перед нею. – І все ж таки. Я ж бачу, що з тобою, як ти на мене дивишся.

- І що? – вона задирає обличчя і дивиться прямо в очі з викликом. – Я не можу на тебе дивитись?

- Можеш… - гублюся я з відповіддю. – Але я не хотів би…

- Слухай, Антоне. – роздратовано вигукує мені в обличчя. – Що ти не хотів би, я вже зрозуміла. Дуже чітко це засвоїла. А те, що при цьому я відчуваю – це моя особиста проблема і я з цим сама якось впораюся. В мене немає наміру тобі нав’язувати свої страждання з приводу нерозділеного кохання, ти можеш бути спокійний. Все? Я можу йти?

Її слова наче облили мене крижаною водою. Таким тоном вона ще ніколи зі мною не розмовляла, тож я трохи розгубився, а вона, користуючись нагодою, розвернулася та пішла.

Весь вечір того дня мої думки раз за разом повертались до цієї розмови. Я нічого їй не обіцяв, ніколи не давав приводу думати, що між нами може бути щось більше за дружбу. Але чомусь почувався винним. А в чому – ніяк не міг зрозуміти.

На наступний день Юля захворіла і не з’явилася на парах. Зосередитися на лекціях в мене не виходило, мій мозок вигадував сценарій наступної нашої розмови, в якій я мав пояснити Юлі все як є і звільнитися від почуття провини. Тоді вперше в житті я відчував, що мене все більше охоплює щось непідвладне моїй волі. І це лякало, бо подібне аж ніяк не входило в мої плани. Так недовго й закохатися, а це мені зовсім було непотрібно.

Юльки не було в університеті тиждень. За цей час мені вдалося вгамувати свої емоції та думки. Я навіть вирішив, що пояснювати більше нічого не потрібно. Якщо вона насправді все зрозуміла, то рано чи пізно її почуття згаснуть. Нехай все просто буде так, як буде.

- Нам треба поговорити. – шепоче вона мені вкінці лекції.

- Після пар. – коротко і чітко я висуваю свої умови.

- Добре. – якось напружено погоджується вона.

До кінця лекцій і семінарів я мучуся питанням, якого дідька так хвилююся перед тією розмовою. Що такого мені може сказати Юлька, що так серйозно про це попередила? Та навіть уявити не міг, про що йтиметься, і буквально втрачаю дар мови, коли перед моїми очима двоїться червона полоска. Навіть очі протираю, щоб запевнитись, що дійсно двоїться.

Але реальність зовсім інша.

- Це те, що я думаю? – перепитую Юльку, яка тремтячою рукою тримає тест на вагітність.

- А тобі повилазило? – знервовано перепитує вона.

Переводжу погляд з тесту на її обличчя. Жодної ознаки, що вона бреше.

- І що тепер? – перепитую хриплим голосом.

- Це я і хочу обговорити з тобою. Що тепер?