Глава 4

П’яний морок мого сну розрізає гучний рінгтон мого телефону. Крізь пелену, що застилає очі, намагаюсь розпізнати, звідки звук. Вагатись не можна, бо телефонує мама.

Мама – то взагалі святе. А моя мама – це або найсвятіше святих, або мені пи*ць. Яким би дорослим і самостійним я не був, який би не мав твердий та складний характер, вона завжди знайде важелі, щоб добряче прочистити мені мізки. І, судячи з її наполегливості і витримки, саме це вона збирається зробити зараз.

Притримуючи голову однією рукою, другою спираюсь на ліжку і намагаюсь піднятись. Відчуваю зовсім не похмілля, я ще реально п’яний. Поглядом знаходжу порожню пляшку на підлозі і поруч з нею телефон.

- Добрий ранок, ма. – мій голос, а точніше, зовсім не мій голос викриває мене одразу.

- Антоне, ти що пив?! – кричить на мене мати.

- Пив. – спокійно відповідаю я хриплим голосом.

- Ти з глузду з’їхав?!

Це риторичне питання і не потребує відповіді. Але моя мати на неї чекає.

- Що такого в тому, що я вперше за п’ятнадцять грьобаних років випив?! Я вже цілком дорослий, щоб пити, мамо!

Намагаюсь поставити матір на місце і в той же час вгамувати напад нудоти. І якщо з другим я ще якось справляюся, то з першим явно не дуже, судячи з того, що чую.

- Зараз я до тебе приїду і розповім тобі, що такого!

Мати кидає слухавку, а я тяжко зітхаю. Боже, тільки не зараз! Я готовий померти сам, без сторонньої допомоги.

Доки скажена родителька дістається моєї квартири, встигаю швидко прийняти душ і трохи протверезіти, а потім навіть випити міцної кави, щоб остаточно налаштувати фокус в очах.

- Антоне, скажи мені, чому твоя дружина ночує не вдома? – це питання вона задає мені з порога, навіть не вітаючись.

- Ми вирішили, що буде краще розійтися. – спокійно відповідаю я.

- Що? Розлучення? А як же дитина?! – ошелешено дивиться на мене мати.

- Дитини немає. В тому і причина.

Материні очі бігають так само швидко, як і думки в майже сивій її голові. Я мовчки розвертаюся спиною і йду до кухні. Мені конче потрібна ще одна кава.

- Ти куди? Я з тобою розмовляю взагалі-то! – кричить вона мені в спину.

- Варити каву. Приєднуйся.

Мене завжди веселило, коли вдавалося бути спокійним і твердим з матір’ю в той час, коли вона з піною у рота літає на метлі з того чи іншого приводу. Нажаль, вона так і не зрозуміла, що її емоції мене не пробирають до кісточок, як би вона не намагалася. Та мушу визнати, що в кожній такій ситуації я не тільки забавлявся, а ще й програвав. Бо в кінці кінців, вона виїсть мій мозок ложкою і не вдавиться. А коли вона отримає відповіді на всі свої запитання, то заспокоїться. Мені ж, навпаки, доведеться ще кілька днів переварювати все сказане нею, і, в решті решт, я буду змушений визнати, що вона має рацію.

- Це божа кара. – її несподівано спокійний голос змушує обернутися, щоб запевнитись, чи не підмінили часом ту фурію, яку я кілька хвилин тому бачив в коридорі.

- Яка ще кара, мамо? – роздратовано перепитую я.

Зараз почнеться. Ці теологічні розмови про вищу силу. І коли вона встигла так увірувати?! Була ж нормальна людина!

- Господь давав нам шанс, а ми його упустили. – зітхає мама, сідаючи за стіл.

Я не маю жодного зеленого поняття, про що вона марить. І, відверто, не хочу в тому розбиратися. Розливаю каву і ставлю одну чашку перед родителькою.

- По суті розмова буде? – скептично запитую її.

- Тоді… та дівчинка на третьому курсі була вагітна. Їй треба було народжувати.

В очах матері плескається якийсь незрозумілий мені жаль. Як може бути білочка в матері, коли бухав всю ніч я? Алкоголь в моїй крові не дає мені змоги включити мозок одразу, та коли я роблю ковток гарячої, як пекельне полум’я кави і обпікаю собі рота, мій мозок прострілює один спогад.

- Ти про Юльку?!

Мати здіймає на мене такий погляд, в якому зосереджений весь трагізм всесвіту.

- Та вона просто розвела мене на гроші! Хотіла помститися за те, що я її кинув, от і все.

Я пирхаю і починаю голосно сміятися.

- А якщо ні? – не розділяючи моїх веселощів, питає мати і заганяє мене в повний шок, коли продовжує: - Ти її бачив після того?

Я з усіх сил намагаюсь зосередитись і пригадати, що і як тоді було.

- Вона сказала, що зробила аборт. Довчилася місяць до кінця курсу і перевелась в інший університет.

Пильний погляд матері змушує мене подумати ще один раз.

- Та ну… Ні, не може бути. – знову сміюся я. – Ти сама мені тоді казала, що вона бреше і я не можу мати дітей після своєї хвороби.

- Казала. – зітхає мати. – Але як показали аналізи, один відсоток все ж таки є?