Крізь помилки минулого

- Антоніо, чи це ти, брате?!

Я завмираю на місці, бо не вірю своїм власним вухам. По-перше, так мене називала лише одна людина і було це в далекому студентському минулому. По-друге, місце, де я знаходжусь зараз взагалі ніяк не припускає подібних зустрічей.

Обертаючись, запевняюсь в тому, що переді мною мій давній друг і одразу розпливаюсь у широкій посмішці.

- Привіт, Андрюха!

Ми обіймаємось, постукуючи одне одного по спині, ніби й не було між нами двадцяти років, за які життя нас розкидало на різні боки.

- Яким дивом ти тут? – питаю здивовано.

- Готуюсь стати батьком. Вп’яте! – на обличчі Андрюхи я бачу несамовиту гордість.

- Оце ти, брате, даєш! Є, чим пишатися, друже! – я міцно потискаю йому руку.

- А ти? Теж вагітні? – питає, підморгуючи змовницьки, а я відвожу погляд вбік, ховаючи справжні емоції.

Вести відверті розмови про особисте з людиною, яку не бачив стільки років, не маю бажання, хоча Андрюха колись і був мені класним другом. Але, з іншого боку, й брехати йому не хочу.

- Поки лише готуємось до того.

Моя відповідь є чистою правдою. Хоча ні, лише напівправдою, бо готуємось ми з Аліною вже більше десяти років. Я чудово знаю, що дітей в мене бути не може, та дружина сподівається на той нещасний один процент, бо вона оптимістка і щиро вірить в дива.

Півправди – це ж теж правда? Хіба ні?

Через мить розумію, що ні. Принаймні для Андрюхи, бо він чітко вловлює все на якомусь підсвідомому рівні.

- Що, не виходить? – він співчутливо хмурить брови.

Я лише хитаю головою у відповідь.

- Давай краще змінимо тему. Ти як сам? Спілкуєшся з нашими?

- Звісно! Зустрічаємось щороку, переписуємось у фейсбуці. А ти, до речі, є там взагалі? Кілька разів шукав, не знайшов тебе в мережах.

- Ні. – стиха відповідаю я. – Мені це ніколи не було цікаво.

- І що? – погляд друга міняється, а на обличчі з’являється змовницька посмішка. – Тобі ніколи не було цікаво подивитись, як живуть твої знайомі? Як виглядають, чим займаються?

- Ні. – ствердно відповідаю я. – Хто хоче, той в моєму житті присутній в реалі. Всі інші, хто лишився в минулому, нехай там і залишаються.

Бачу, як мої слова зачепили Андрія. Якби не ця випадкова зустріч, він би теж там лишався.

Ні, я ні в якому разі не тримаю ні на кого образ. Але й шукати когось, нав’язуватись в друзі… навіщо? Я просто живу своїм життям. Сьогоднішнім днем і завтрашнім. А думати про те, що десь хтось і щось – не маю ані часу, ані натхнення.

Двері одного з кабінетів відчиняються і я бачу, як звідти виходить спочатку величезний живіт, а потім низенька чорнява жіночка. Щось в її обличчі мені здається знайомим, але пригадати її не можу.

- Люба, ну що там? – раптово питає її Андрій, поспішаючи назустріч.

- Та все добре з твоєю принцесою! – відповідає жіночка, широко посміхаючись, і цілує Андрюху в губи. – За два тижні зустрінетесь!

Її дзвінкий сміх лунає довгим коридором стерильно-білого центру репродуктології.

- Ого яка зустріч! Антоне! – вигукує вона, коли я попадаю в поле її зору.

Я на мить зависаю, бо чи то роки, чи то вагітність змінили її настільки, що ніяк не можу пригадати, хто вона така.

- Не впізнав? – сміється вона. – Саша Синицька.

Точно! Це ж наша тихенька одногрупниця, що завжди сиділа подалі від усіх і весь вільний час проводила в читальному залі університетської бібліотеки!

- Синиця? Несподівано! – на моєму обличчі розквітає щира посмішка. – То ви разом?!

Я переводжу погляд то на Андрія, то назад на Сашу.

- Як бачиш! – підтверджує друг. – Вже маєм чотири синочка, тепер от буде лапочка-дочка!

На його обличчі знову сіяє гордість.

- Нічого собі, ви даєте! Круто!

Краєм ока я бачу, як, набравши в легені повітря, Саша збирається задати те питання, яке задавати не потрібно. От зовсім. Буквально відчуваю шкірою, що саме вже крутиться на її язику.

- Вітаю вас! – перебиваю я її наміри. І в цей час відчиняються ще одні двері, з яких виходить Аліна. А точніше її тінь.

Вся моя увага перемикається на дружину. Я не здивований і навіть вже не засмучений з приводу того, що знов нічого не вийшло. Але я чітко знаю, навіщо я тут: заспокоїти і підтримати. Як зазвичай. Вкотре. В сотий, мабуть, раз.

Тінь дружини наближається до нашої компанії, я бачу, як її погляд зупиняється на животі Олександри, а потім опускається на підлогу.

Міцно обіймаю Алю, притискаючи до грудей і вона одразу ховає обличчя, щоб оточуючі не бачили її сльози.

- Ми, мабуть, краще підемо. – ніяковіє Андрій. – Зателефонуй мені якось.

Він передає мені візитівку, яку я мовчки ховаю в кишеню.