Глава 2

- Ти не розумієш, Антоне! Вони вибрали найактивніших для запліднення, хоча б один мав би зробити свою справу!

- Алю, заспокойся. Прошу тебе.

- Не можу! – стогне дружина і руками закриває очі, відвертаючись у вікно автівки.

Залишок дороги додому проходить у тиші, яку переривають лише схлипування Аліни. Я мав би щось сказати їй зараз, але слова в мене скінчилися вже давно. Всі вони вже озвучені десятки тисяч разів і повторювати їх знову просто не має сенсу.

Найгірше у нашій ситуації те, що Аліна працює акушером, щодня приймає пологи в інших, знаючи, що не може народити сама. Від того їй набагато гірше. Вона немов одержима ідеєю перебороти природу і доказати всьому світу, що в нас все вийде. І я її розумію. Це немов щодня торкатися мрії, але ніколи так її і не досягти. Розумію, як ніхто, хоча й безмежно втомився від того всього.

Вдома дружина одразу йде до спальні і лягає на ліжко, скрутившись в рогалик.

Цей сюжет теж вже повторюється не вперше і я підготувався до нього, заздалегідь взявши вихідний на цей день. Вона пролежить так до вечора, постраждає, а на ранок оживе і видасть мені свої нові оптимістичні ідеї щодо того, як нам народити дитину.

Хоча, зізнатися, хвороба, яку я пережив в дитинстві, заздалегідь перекреслює всі сучасні можливості. Про те, що вагітність в такому випадку – це лише боже чудо, Алі казав і я, і лікарі. Так, вони дають той злощасний один процент, який десять років не дає спокою моїй дружині, але я реаліст і зовсім не той везунчик, якому може отак підфартити.

Я сиджу на краю ліжка і гладжу дружину рукою по плечі.

- Хочеш чогось? – шепочу їй, намагаючись хоч чимось дорадити.

У відповідь вона лише ствердно хитає головою, а потім схоплюється з ліжка і неочікувано починає кричати мені в обличчя:

- Хочу! Я дитину хочу, Антоне!!!

Така її реакція на мою пропозицію, на мить вганяє мене у стан шоку, але я швидко приходжу до тями.

- Алю! – швидко обіймаю дружину. Вона пручається, та я що є сили притискаю її до грудей, вгамовуючи істерику.

Відчуття провини неначе кігтями роздирає мої груди. Це через мене вона не може мати дитину. Через мене десять років суцільно нещасна жінка тільки те й робить, що б’ється головою в зачинені двері. Та що я можу зробити? Я не бог, і вона не може зачати дитя від святого духа!

Коли Аліна перестає битися в моїх обіймах і просто ридає мені в груди, я ослаблюю руки і починаю гладити її по голові, заспокоюючи. Та вона лише виривається з обіймів і починає благати:

- Залиш мене наодинці. Будь ласка, прошу тебе, вийди звідси!

Це прохання ламає всі встановлені шаблони і звичні сценарії, тож я починаю хвилюватися не на жарт, коли бачу в її очах суцільну безвихідь і дикий болісний розпач.

Вона дивиться на мене в очікуванні, що я піду і мені не лишається нічого, ніж зробити так, як хоче дружина.

- Пообіцяй, що нічого собі не зробиш.

Не думаю, що моя Аля на таке здатна, та хто знає, що ще може стукнути в її голову в такому стані.

- Обіцяю. – пошепки відповідає вона. – Та вийди вже!

Її крик розриває напівтемряву нашої кімнати. Кімнати, в якій ми колись були щасливі. Раділи життю, насолоджувалися один одним, засинали в обіймах. Де це все поділося? Коли і як наше подружнє життя втратило фарби і зациклилось в колі суцільних спроб і поразок? Коли ми востаннє говорили про щось, що не стосується наших проблем? Коли сміялися разом над чимось?

Задаючись цими питаннями я виходжу з кімнати і причиняю за собою двері. Зараз їй потрібно побути наодинці з собою, а коли вона заспокоїться, ми про все поговоримо.

Весь вечір я проводжу на кухні, не вмикаючи світло. Дивлюсь у вікно, схрестивши руки на грудях і перебираючи в голові важкі думки.

Так не має бути, ми не можемо так жити далі. Потрібно поставити крапку на можливості завагітніти і спробувати знайти якісь інші цілі в житті. Інакше ми обидва просто поїдемо дахом, і станеться це вже зовсім скоро.

- Я так більше не можу. – чую шепіт Алі за спиною. Вона ніби читає мої думки, починає розмову першою.

Я обертаюсь до неї і намагаюсь обійняти її, але вона відсахується від мене.

Так, все. Потрібно з цим закінчувати!

Я різко виходжу в коридор і вмикаю світло. Бачу, як Аля мружить очі, що вже звикли до темряви, а потім закриває їх руками.

- Сідай! – мабуть занадто різко вигукую я.

А що? Я теж не залізний і маю певну межу!

Аліна здіймає на мене перелякані очі, але слухається, мовчки сідає. Займаю місце за столом навпроти неї. Скріпивши руки в замок на столі, нахиляюсь вперед, щоб у дружини навіть думки не було сперечатися.

- Я теж так не можу більше, Алю! – різким голосом ричу я. – Я попереджав тебе перед весіллям?

Не з цього я хотів почати розмову, а зовсім з іншого. Натомість грубо наїжджаю на дружину, ніби це вона сама у всьому винна.

Та сказаних слів не вернеш.

У відповідь вона просто ствердно хитає головою.

- Коли ми стали на цей шлях, домовлялися, що спробуємо один, можливо кілька разів. Але не десять років, Аліно!!! Не десять! Подивись на мене, на нас! Наше життя перетворилося на якесь суцільне пекло! Такого життя ти хотіла, коли виходила за мене???

У відповідь я бачу лише біль в глибині блакитних очей навпроти і дві величезні краплі сліз, що котяться по щоках жінки, яку я колись безмежно кохав.

Колись… Від цієї раптової думки мене пересмикує і все що я можу, це дивитись на заплакану жінку і намагатись якось вкласти в своїй голові, що тільки-но сталося в моїй свідомості. Переворот. Повний крах.

- І що робитимемо? – переривчасто питає Аля.

- Я більше так не хочу. – впевнено відповідаю я. – Я не знімаю з себе вини. Цілком і повністю вона на мені. Але я теж людина, Алю. Хочу жити, хочу уваги, хочу ніжності, нормальної сім’ї. Подивись на мене. Кого ти бачиш перед собою, крім потенційного батька своєї можливої дитини?

Її погляд розгублений і злегка переляканий. Але своїм питанням я попав в самісіньке яблучко.

- Ми все втратили. Це кінець, Алю.