Глава 3

Наступні кілька тижнів ми не живемо разом, а просто співіснуємо в одній квартирі. Ми зовсім не розмовляємо. Я ночую на дивані у вітальні, вдень їду на роботу, а після роботи вештаюся містом, дивлюся футбол чи читаю новини в якомусь барі, бо додому повертатися мені гидко. Відчуваю себе там зайвим, поринаю в свої почуття, не маючи змоги відволіктися. Стіни нашої квартири давлять на мене з усіх боків, видушуючи з моїх легень залишки повітря.

Саме так. З того вечора я постійно фізично відчуваю сильний тиск у грудях. Величезний невидимий вузол моїх почуттів, емоцій, проблем. Заплутаний настільки, що немає жодного шансу його розплутати. Важко усвідомлювати, де ми з Аліною опинилися в результаті. Важко сприймати ту нову реальність, яка каменем впала на наші голови.

І хоча я дійсно не відчуваю кохання до власної дружини, все ж майже п’ятнадцять років разом і наші відносини не можуть закінчитися в одну мить

Я вже казав, що я реаліст. Чудово розумію, що розбиту чашку неможливо склеїти. Це остаточний кінець усього, час ставити крапку. Але точно знаю, що ще деякий час буде тиснути в грудях. Нам ще буде важко розуміти, що ми зруйнували все і витратили стільки років задарма, що починати життя з нуля – це не просто. Нам ще буде боляче, та ми маємо це пережити і йти далі окремими шляхами.

Повернувшись додому, перше, що бачу в коридорі – це валізу Алі. На відміну від мене вона таки наважилася зробити останній крок.

Майже одразу з’являється і вона сама.

- Я вирішила, що мені краще переїхати до батьків.

Вона дивиться на мене засмучено, але в її очах читається сподівання, що я зупиню її. Натомість я просто мовчки хитаю головою.

- Мені тридцять дев’ять, і, якщо я піду зараз, в мене можливо буде ще один шанс. – ніби виправдовуючись, пояснює Аліна.

Я переривчасто видихаю повітря, потираючи обличчя рукою. Вона так і не зрозуміла. Крім нав’язливої думки завагітніти, її більше не цікавить абсолютно нічого. Ані я, ані мої почуття, ані наші стосунки.

- Таксі буде за п’ять хвилин. Ти нічого не хочеш мені сказати на останок?

- Це правильне рішення, Алю. Я бажаю тобі, щоб твоя мрія здійснилася. – не дивлячись більше в її очі, беру її валізу і відчиняю двері. – Ходімо, допоможу тобі з валізою.

Ми мовчки виходимо на вулицю, де на мою, вже колишню дружину, чекає авто з увімкненими фарами. Кладу валізу у багажник і відчиняю двері Аліні.

Але сідати вона не поспішає. Стоїть і з безмежним сумом дивиться на мене.

- Ти щось хочеш додати? – спокійно запитую її.

- Скажи, якби я тоді, на самому початку запропонувала всиновити дитину, ти б погодився?

Дивне питання. Несподіване.

Ми ніколи не обговорювали цю тему, хоча цей варіант був очевидний і я не один раз думав про таку можливість. Проте Аля була на сто відсотків впевнена, що їй все ж таки вдасться народити і ми зосередились саме на такому сценарії.

- Якби ти мені це запропонувала, Алю, ми б ці роки жили щасливо і наша дитина вже була б підлітком.

Ми кілька секунд твердо дивимось одне одному в очі. Бачу, про що вона думає: всиновити дитину ніколи не пізно. Помиляється. Дитина не може врятувати сім’ю. Тим більше, всиновлена дитина.

- Погана ідея. – озвучую я свої думки вголос.

Аля ствердно хитає головою і, не промовляючи більше нічого, сідає в машину.

Повернувшись додому, відчуваю якусь неприємну порожнечу та разом з тим дивне полегшення. Все, що сталося – на краще. Я більше не маю почуватися хронічно винним, більше ніяких лікарів, сліз та істерик дружини. Все позаду.

Та разом з тим, мене накриває думка про те, що стільки років я йшов в нікуди.

А потім ще одна: що далі?

Дістаю пляшку віскі і вмикаю плазму у вітальні, щоб щось базікало на фоні моїх філософських роздумів.

Все настільки погано насправді, що відчуваю себе лайном в річці, що пливе за течією. Що на мене чекає далі? Кар’єра втратила свої принади. Я досяг певної ланки, якої мені цілком достатньо і рвати сраку задля росту не має сенсу. Для чого? Гроші, статус? Навіщо це мені?

Завести нові стосунки? По-перше я ще від попередніх не відійшов, а по-друге, робити нещасною ще одну жінку не маю бажання. Навіть якщо колись це станеться, навіть якщо в неї буде власна дитина, я зовсім не впевнений, що зможу створити нормальну щасливу сім’ю. Навіть не впевнений, що того хочу. Та я взагалі не знаю, чого хочу!

Відчуття повної втрати сенсу життя і себе як особистості в майже сорок років – це зовсім не те, що підліткові переживання і модні сьогодні депресії сучасних жіночок з підкачаними губками.

Коли перед тобою безліч можливостей і ціле життя – це одне. Зовсім інше – коли воно майже позаду. Живучи якимись марними надіями, я сам не помітив як просрав безцінний час.

Хоча, якщо відверто, десь в глибині душі я теж трохи сподівався на чудо. Не те, щоб я був сентиментальним сім’янином, що вбачає сенс свого життя в продовженні роду.

Буду відвертим, не мріяв я про ту дитину так несамовито, як мріяла Аля. Мене цілком влаштовувало життя «для себе» разом з нею до спроб завагітніти. Тоді, але не зараз, коли в мене взагалі сенсу ніякого не лишилося. І, якби в нас все вийшло, я б не сидів зараз з пляшкою в руці, роздумуючи над всім цим лайном, в якому опинився.