2.3

– Завтра о десятій, – прошепотів він. І зник за кілька хвилин, немов ніколи й не було.

Деякий час я стояла і просто намагалася прийти до тями. Ні, ну який нахаба! І головне, як швидко! При цьому не сказати, що мені не сподобалося. Але, враховуючи специфіку нашого договору, цілуватися не варто було.

Я недобро примружилася і вже підняла руку, щоб зачинити двері за допомогою побутових чар, як у отвір заглянув Бай-дзе. Оглянув гору коробок, перевів задумливий погляд на мене, потім знову на коробки.

– Навіть не питай, – похмуро сказала я. – І ні, погроми не плануються. Я буду хорошою дівчинкою, обіцяю.

Бай-дзе похитав головою.

– Дуже на це сподіваюся. Другий поверх тільки відремонтували, завтра будемо білити перший. Сама розумієш, руйнування нам ні до чого. Але якщо все погано і потрібна допомога, просто скажи. Я покличу знайомих йокаїв, з якими ми вечорами любимо пропустити стаканчик-другий, і вони оперативно розв`яжуть питання зайвого залицяльника.

– Зайвого? – перепитала я, вирішивши, що почула.

Бай-дзе потиснув тим, що заміняло йому плечі.

– А думаєш, ще знадобиться? Тоді, звісно, почекаємо. Але все ж тримай на прикметі. Хлопці завжди готові допомогти.

Я тепло посміхнулася, притиснувши папку до грудей.

– Бай-дзе, ти сама чарівність.

Консьєрж зніяковів і махнув пазуристою лапою, якою запросто міг перебити хребет.

– Завжди все для вас, прекрасна ши-хоторі.

***

Я дивилася на себе в дзеркало.

Дзеркало дивилося на мене.

– Сьогодні щось не дуже, крихітко, – нарешті цокнуло воно, і гладкою поверхнею пішли брижі. А потім затанцювали різнокольорові іскри, вимальовуючи химерні фігурки.

– Хамиш, хлопче,– попередила я. – Тебе не за цим сюди принесли.

– А за чим? – тут же поцікавилося дзеркало.

Я закотила очі і склала руки на грудях. Ні, воно, звісно, зрозуміло, що зранку мало хто має вигляд богині сексу і щастя, але... Можна хоча б про це говорити якось м`якше?

Досі не знаю, хто тоді смикнув мене зайти до крамниці антиквара, відрити там неабияк подряпане дзеркало, відвалити купу грошей, бо воно миленьке, і потягти в дім.

Потім виявилося, що дзеркало під зав`язку наповнене чжу і має власного духа. Дух представився як Кагамі, повідомив, що голодний і що цицьки в мене нічого.

Я в першу мить втратила дар мови. Навіть не знала, на що образитися насамперед: що мене надурили в крамниці, що дзеркало має намір жерти або що мій розкішний бюст назвали «нічого».

– За справою, – нагадала я. – У нас кілька годин, треба привести себе в пристойний вигляд до того, як з`явиться мій наречений.

– Наречений такий собі, – тут же припечатав Кагамі. – От ні краплиночки не здивуюся, якщо він не по жінках.

– Не здивуєшся – і те щастя, – перебила я, прибираючи волосся за допомогою пов`язки. – Так, зараз у нас макіяж. Непомітно, але красиво.

– Красиво? Це після вчорашньої сливової настоянки з тітонькою Ашею?

– Заспокойся, чудовисько. Ти просто заздриш, що тобі не дісталося.

Кагамі насупився, тим самим підтверджуючи сказане. Але поїти дзеркального духа я наважуся тільки тоді, коли буду стирчати вдома, не збираючись нікуди виходити. Річ у тім, що він примудрився оселитися у всіх дзеркалах одразу. Тому побачити у відображенні замість себе, наприклад, пурпурного восьминога з десятьма очима і рогами я якось не надто готова.

– Лоб, кола під очима, права щока та вилиця, – буркнув він. – Сюди звертаємо увагу насамперед.

– Золотце, – посміхнулася я і послала повітряний поцілунок.

Кагамі щось фиркнув, але явно став добродушнішим. Він уміє спритно підкреслювати проблемні містечка, які я сама не помічаю. Тому, не гаючи часу, взялася усувати недоліки.

Пані Бет-Шалом і справді вчора розійшлася, наготувавши частувань на цілий натовп, хоча прийшла я одна. А ось почувши мою історію про Алона Ноаха, схопилася за серце і сказала, що їй треба терміново полікуватися. Але самотужки лікуватися не можна. Тому мені довелося допомогти.

Алон хотів... не так багато. І ще менше я розповіла тітоньці Аші. Мовчати як риба об лід не було сенсу, бо колишніх розвідників-чуйців не буває, і вона не відстала б, не отримавши інформацію.

У вкороченій версії справа йшла так: з`явився молодий, красивий і забезпечений чоловік. Зробив пропозицію. Я подумала і погодилася... сходити до нотаріуса, щоб укласти шлюбний контракт.

Звідки він узявся? Поняття не маю, ці чоловіки то з`являються, то зникають... хіба за всіма встежиш? Прийшов? Добре. Пішов? Котись під гірку, сонечко.

Не те щоб тітонька Аша повірила, але водночас підловити мене було особливо ні на чому. Ноах дійсно звалився як сніг на голову.

А ось те, що було далі...

Далі було сказано: «Ви виходите за мене заміж, Марджарі. Радієте. Потім я вмираю. І ви страждаєте. Потім радієте спадщині. Але при цьому дуже уважно стежте, щоб радість не перекривала страждання. Інакше мої батьки можуть щось запідозрити».

Насправді вже після «я вмираю» можна було багато чого запідозрити. Однак я не стала ставити зайвих запитань. Як ши-хоторі я чудово розуміла, що Алон Ноах збирається зникнути. Як і куди – оголошувати не збирається.

При цьому запевнив, що ніяких темних справ за ним не водиться, і мені ніяких звинувачень пред`явити не зможуть. На підтвердження підняв руку, і фамільний перстень спалахнув зеленим вогнем його чар.

До речі, батьки мене теж цікавили. Довелося витрусити, як можливе отримання спадщини за живих батюшки і матусі. Алон відповів, що тут якраз усе просто. Щоб стимулювати його стати розсудливим і одружитися, батько склав документи так, що Алон Ноах офіційно отримує свою частку, щойно одружиться.

Швидко закінчивши ранковий марафет, я вклала хвилясте чорне волосся мушлею, одягла строгу чорну сукню, туфлі на шпильках і прихопила сумочку. Начебто і нічого такого, і водночас варто тільки правильно сісти і закинути ногу на ногу, як будь-який чоловічий погляд буде спрямований саме в потрібному напрямку.

– А нічого так, – схвалив Кагамі. – Мені подобається. Тільки ти там із ним не цілуйся.

– Ми йдемо до нотаріуса, – нагадала я.

– От із нотаріусом і не цілуйся, – не зніяковів він.

– І тобі не тріснути, радість моя.

Після чого наклала чари захисту на вхід до квартири і вискочила в коридор. Жінка, звісно, має спізнюватися, але не тоді, коли від цього залежить її добробут.

– Удачі, Марджарі! – пролунав голос Бай-дзе. – Нехай усе пройде чудово!

***

Церемонія навіювала нудьгу.

Храм вибрали на околиці Шавасакі неподалік від кордону з Джапоною. Мабуть, Алон розсудив, що туди роззявам добиратися довше, ніж у центр.