2.2

Весело – це добре. Бо якщо людина нудно живе, то вона починає вигадувати всілякі капості й гидоти. А воно вам треба?

Дзенькнув дзвіночок, і двері тихо від`їхали вбік. На порозі з`явився пан Розенцвайг.

– Щастя і процвітання, – деренчливим голосом побажав він. – Масумі, я прийшов пізно, але маю чудові шоколадні чашечки, яких не знайти ніде в місті. Ти мене не проженеш, Масумі. Я це знаю.

Розенцвайгу було під сімдесят. Сиве волосся, окуляри на кінчику носа, незмінний картатий жилет і два масивні персні на лівій руці, в яких постійно збирається чжу.

– Тебе спробуй прожени, Натане, – гмикнув пан Ісудзу, вийшовши з кухоньки і поставивши переді мною тарілки. – Смачного, пані Шитара.

Я склала руки човником у вдячному жесті й усміхнулася.

– О-о-о! Марджарі, ви тут! – зрадів пан Розенцвайг. – Здається, мій ранок стає набагато кращим, ніж можна було уявити. Радий вас бачити, люба. Як настрій? Напевно, ви вся в думках про майбутній захід?

Він сів поруч, швидко передав господареві «Нічного ресторану» сумку з ласощами і з цікавістю втупився на мене.

Я дещо розгубилася і дивом не впустила хаші – дерев`яні палички для їжі. У Джапоні в ходу саме хаші, а не виделки. У Тлен-Авіві навпаки. У Шавасакі ж кожен вибирає те, що йому до душі. Нікого не здивує, якщо ви будете їсти тим, що зручніше, забувши про культурні відмінності двох народів.

Точно так само, як і те, що я зараз їм коржі, джапонські курячі котлетки цукуне і тлен-авівську баклажанну пасту бабагануш. Не вірите, що смачно? Ха, спочатку спробуйте!

– Я вас теж рада бачити, пане Розенцвайг. Але дозвольте дізнатися, про який захід ідеться?

Цього разу здивувався він.

– Як це? Хіба молода красива жінка може думати про щось інше, крім цього?

Пан Ісудзу в цей час виніс чай для ювеліра і з цікавістю подивився на мене.

– Гм... Ви виставили на продаж те кольє з рубінами і сережки у вигляді вогняних птахів? – припустила я.

Комплект був чудовий, але Розенцвайг з якихось причин не хотів його продавати. Я вмовляла, переконувала, торгувалася, пропонувала вечерю з пані Бет-Шалом, але старий не здавався. І якщо зараз він усе вирішив продавати, о-о-о!

– Марджарі! Я не про прикраси, я про весілля! Ваш наречений учора замовив у мене обручки!

***

– У сенсі, було замовлено за тиждень до того, як прийти до мене? – запитала я, вперши руки в боки.

– А що? Прекрасний термін, – ні краплі не зніяковів Алон. – Золото, рубіни та діаманти. Я б ще міг сумніватися щодо рубінів, але, пам`ятаючи про ваші вподобання...

– Ви їх напам`ять вивчили?

– Що ви, мені секретар надав прекрасну роздруківку. Там усе детально викладено. Мої працівники дуже педантичні й уважні.

Я шумно видихнула, закликаючи у свідки всіх богів.

Дорогі боги! Якщо чисто випадково я вб`ю Алона Ноаха, золотого спадкоємця роду Заборонених артефакторів, то, присягаюся прахом моєї матінки і чжу у венах, не зі злих спонукань, а тільки заради спокою на душі!

Варто було мені повернутися додому, як завітав Алон власною персоною. Та ще й не один, а в супроводі двох чоловіків у темному одязі. Ті спритно внесли в коридор безліч коробок і згортків.

– Це подарунки, – блиснув посмішкою Алон, що увійшов за ними. – Взагалі-то їх належить дарувати під час залицянь, але оскільки в нас усе йде за прискореною програмою, я вирішив привезти все відразу.

Я похмуро оглянула гору коробок, яка не вміщалася в мій нещасний коридорчик.

– Дуже мило. Але я чекаю відповіді на своє запитання.

– Марджарі, – терпляче почав Алон, – ну ви ж не перший день живете. Прекрасно знаєте, що на індивідуальне замовлення потрібен час. І якби майстер Розенцвайг не був настільки досвідчений і мав значно менший запас чжу, то все це зайняло б...

– Ноах.

Алон різко замовк.

Я вимовила прізвище тоном, яким Чорні некроманти вітають тих, кого збираються відправити до Підземних річок.

У коридорі миттю стало холодно.

Своїх очей я не бачила, але готова посперечатися, що з карих вони стали бездонно-чорними. Так завжди, варто тільки родовій силі прокинутися від сну.

– Що, Марджарі? – спокійно запитав Алон.

Тримається відмінно, сам далеко не слабкий маг. Але при цьому вже прорахував і зважив, чим може обернутися моє невдоволення. З некромантами, до того ж ши-хоторі, зайвий раз краще не зв`язуватися. Ми занадто непередбачувані хлопці.

Але зараз я точно знала, що маю права вимагати.

– Я. Чекаю. На відповідь.

– Що ж... Я знав, що не залишуся без дружини, – нарешті відповів він. Дещо роздратовано, але все ж таки.

Я підняла брову.

– А якби я відмовила?

– Ви були найкращим варіантом, але не єдиним.

А-та-та по моєму жіночому самолюбству. Але все ж чесність краща, ніж танці навколо.

– Дякую, відповідь задовольнила, – кивнула я.

– Чудово. – Алон простягнув мені тонку папку з бордовою обкладинкою. – Завтра ми йдемо до нотаріуса, тому прошу вас вивчити це.

– Що тут? – насторожилася я, але папку взяла.

– Інформація про мене. Зрештою, я ваш коханий чоловік, за якого ви виходите заміж.

Я відкрила папку і переглянула списані аркуші. Непогано, навіть дуже непогано.

– Тут точно все?

– Так. Аж до моїх уподобань у відтінках світанку і шрамів на місцях, прихованих одягом від чужих очей.

– Ні-ні, ніяких місць, прихованих одягом.

Він щиро здивувався:

– Віддаєте перевагу коханню, не роздягаючись?

– Ніякого кохання до печатки, поставленої на шлюбному контракті. Я, знаєте, дівчина суворих правил.

Алон отетерів від такого повороту. А ось цук тобі, золотий спадкоємець, а не всі радощі життя!

– Тобто, Марджарі?

Я невинно заплескала віями.

– Я маю впевнитися в серйозності ваших намірів, перш ніж віддати все те, що бережу для коханого і єдиного.

– І що… таки досі бережете?

– Алоне, не будьте занудою.

Він трохи насупився, відкинув світлий чубок, а потім розреготався.

– Марджарі, ви не уявляєте, наскільки я задоволений своїм вибором.

– Я за вас рада, – чесно відповіла. – Люблю, коли людям добре.

– Завтра о десятій я за вами заїду.

– Чудово, я одягну своє найкраще вбрання.

– Тільки прошу, не перестарайтеся.

– Зроблю все, що зможу.

Несподівано Алон опинився біля мене, практично втиснув у стіну і притулився до губ, цілуючи так, що ноги ледь не підкосилися.