Будьте моєю вдовою

– Будьте моєю вдовою.

Я мало не впустила урну для праху.

– Перепрошую?

Він опустився на одне коліно і взяв мою руку:

– Марджарі Шитара, ви найпрекрасніша жінка, яку я будь-коли зустрічав. Тому прошу: будьте моєю вдовою.

Саме так я познайомилася з Алоном Ноахом, золотим спадкоємцем роду Заборонених артефакторів.

***

За дві години до цього

– Дякую, пане Ісудзу. Ваша дружина незабаром зможе повернутися в рідний дім і спостерігати за улюбленим садом з вікна, – сказала я, шанобливо вклонившися.

Літній джапонець вдячно посміхнувся:

– Сподіваюся на вашу майстерність, пані Шитара. Буду радий вас бачити в Квітковому провулку в моїй «Нічному ресторані».

– Обов`язково, – кивнула я. – Приходьте завтра ввечері. Усе буде готово.

Ще трохи ввічливих фраз, і один із найкращих кухарів усього прикордонного Шавасакі покинув мій дім.

Кілька секунд я просто стояла і дивилася на нього, мимоволі відзначаючи, що з покійною дружиною вони були прекрасною парою, але тепер вона вже ступила в Кришталеві чертоги на Хмарних островах.

До моєї ноги притулилося щось тепле й пухнасте.

– Мяу, – сказало воно таким тоном, наче зараз усе у світі може почекати.

Зітхнувши, я підхопила кота.

– Мяу! – обурився він.

– Ісааку, будьте ласкаві нормально висловлюватися, клієнт пішов.

– Ф-ф-фир!

– Ізю!

– А я і нормально висловлююся, – ні краплі не зніяковів кіт. – Бачиш, просто кричуще недотримання етикету – лізти в розмову, коли ти занадто голодний.

Я гмикнула, занесла бешкетника на кухню і поставила перед ним миску з їжею. Спроба продовжити філософську розмову тієї ж секунди змінилася задоволеним чавканням.

Отакої. Нагородила доля балакучим чорним котом, який вважає своїм обов`язком виховувати і розповідати, як поводитися.

Усе б нічого, але місяць тому мені радісно стукнуло тридцять два, тож... навчати гарних манер мене трохи запізно.

Так, ну, манери – це все добре, але час щось робити.

Я побарабанила пальцями по кришці столу. Вечір тихий, ніч обіцяють ясну. Можна спокійнісінько засісти у себе і зайнятися зачаровуванням урни для пані Ісудзу. Вранці ще раз перевірю всі потрібні точки. Чудно-чудово.

На вулицях тим часом запалили паперові ліхтарі. Значить, скоро частина моїх невгамовних сусідів вирушить на вечірню прогулянку, і в будинку буде тихо. Не те щоб я проти пані Бет-Шалом, яка на вечерю викликає демонів, чи пана Курігави, що грає в гомоку з нічними йокаями. Знаєте, у кожного свої вподобання. Нічого проти не маю, але... усього має бути в міру.

Я швидко попрямувала до кабінету. Тут панує напівтемрява, аромат пахощів, смол і попелу. Там, де прах, смерть та некромагія, завжди так.

Напевно, варто представитися ще раз: Марджарі Шитара з роду Чорних некромантів, що пізнала переродження, досягла рівня майстра ши-хоторі, вільна жінка. Вже п`ятнадцять років як шановна мешканка Шавасакі, відзначена почесною грамотою з рук мера.

Моя робота – зачаровувати урни для праху, щоб духи померлих могли на якийсь час приходити туди і спілкуватися зі своїми родичами.

Відтоді, як боги вирішили, що цей вимір надто дивний, і махнули рукою, кордони між мертвими і живими пристойно потоншали. У підсумку смерть перестала бути такою серйозною проблемою, як раніше. Горе – це якщо хтось йде назавжди. А якщо пішов на час, а потім з`явився і надгризає твою вечерю, то це не горе, це просто треба готувати більше.

Тому нестачі в клієнтах у мене не було. Інститут сім`ї в Шавасакі міцний, ніхто своїх рідних не збирався залишати без нагляду – що тут, що на Хмарних островах.

Я ковзнула поглядом по заготівлях урн, що стояли на верхній полиці. Так… пані Аноріко Ісудзу була дуже привабливою приємною жінкою, яка обожнювала квіти та крихітних пташок. Тож підберемо їй що-небудь ніжне та витончене.

Стягнувши невелику урну, я покрутила її з усіх боків, прикидаючи, чим прикрашати кришечку і який візерунок наносити на саму урну.

– Ну, пані Ісудзу, давайте попрацюємо з вами, – з посмішкою тихо сказала я. – Сподіваюся, ви будете задоволені. У всякому разі, я дуже постараюся.

З подружжям Ісудзу я була знайома давно. Їхній «Нічний ресторан» – одне з найчарівніших місць у місті. Тому й хотілося не просто зробити свою роботу, а й вкласти щось від себе, як від доброї знайомої.

Я вийшла і попрямувала в іншу кімнату, насвистуючи пісеньку про пустотливу кіцуне, яка занадилася ходити в гості до гордого майстра мечів і в підсумку стала його коханою.

У двері несподівано постукали.

– Увійдіть! – крикнула я і зробила коло рукою, після якого одразу почулося клацання замка, що відчинився.

У дверному отворі з`явилася худорлява постать Бай-дзе, рогатого лева-химери з Джапони, що живе тут уже понад півстоліття, є поважним охоронцем і консьєржем нашого будинку.

– Мардж, до тебе мали прийти гості? – поцікавився він низьким голосом.

Я підняла брови.

– Крім пана Ісудзу – ніхто. Сьогодні в мене робота.

«І що менше народу буде зараз поруч зі мною, то краще», – промайнула думка.

У всіх шести жовтих очах Бай-дзе промайнуло здивування:

– Але пан Ноах...

– Вже тут, – пролунав чарівливо красивий голос незнайомця.

Бай-дзе спритно відсунули, незважаючи на його чималу вагу. Бідолаха міг тільки очманіло спостерігати за тим, як на порозі моєї квартири з`явився високий симпатичний блондин у синьому костюмі.

Я з цікавістю окинула його поглядом.

Ні, мабуть, помилилася. Нічого він не симпатичний. Не так... Красивий, сволота! Саме тією красою, яку в Шавасакі називають «квітковою». Коли хлопець настільки гарний, що гріх порівнювати з чимось іншим.

Волосся золотистого кольору укладене акуратно та професійно, воно рівно тієї довжини, щоб вважатися коротким, але водночас не виглядати нудною стрижкою. Правильні риси обличчя. Прозоро-зелені очі, бездонні-бездонні й такі, що серденько стискається.

Тільки ось я прекрасно бачу: його костюм і сорочка зшиті бездоганно, взуття ідеальне, а перстень на безіменному пальці правої руки зі значною печаткою якогось із родів артефакторів.

Хлопець був мені незнайомий. Взагалі дуже гарне запитання: що така пташка робить у цьому районі?

– Пані Шитара, щасливий вас бачити, – тим часом продовжив він. – Ми особисто не знайомі, але, сподіваюся, ви не вважатимете проблемою цю маленьку перешкоду на шляху до нашого подальшого спілкування. Мене звати Алон Ноах, золотий спадкоємець Заборонених артефакторів.

Я дивом не закашлялася, бо повітря буквально застрягло в легенях. Алон Ноах? Молода зірка артефакторики з республіки Тлен-Авів? Трясця, дивні справи богів і демонів, нічого не скажеш. Я справді не домовлялася з ним про зустріч, але... не прийняти спадкоємця Ноахів – це просто жахливе упущення.

– Що ж, якщо так, то прошу, йдіть за мною, – усміхнулася я. – Бай-дзе, Алон Ноах – мій гість. Прошу сповістити духів-охоронців будинку.

У жовтих очах на секунду промайнула замисленість, але потім був легкий кивок, і Бай-дзе зник у коридорі.