Розділ 2. Дівчина суворих правил

Ранок видався прохолодним. Сонце тільки-тільки сходило, забарвлюючи рожевим золотом вершини гір.

Мені довелося прихопити накидку, щоб не змерзнути. А потім узяти запаковану урну для пані Ісудзу й укласти в плетений кошик, встелений спеціальним покривалом із магічними символами.

Вчорашній візит Алона Ноаха неабияк збив мені весь графік. Я просиділа над урною всю ніч, працюючи над заклинаннями і тонкими нитками чжу, які укладалися у виріб за точно розрахованою схемою. А коли прийшла до тями, то усвідомила: ніч закінчилася, і... урна готова. Несподівано для себе самої я впоралася куди швидше, ніж планувала. А отже, можна рано-рано вирушити в Квітковий провулок, поки не закрився «Нічний ресторан». Віддати замовлення і поснідати чимось дуже чудовим. Пан Ісудзу кухар від богів, його куховарство – насолода для шлунка.

Варто було мені тільки вийти, як зустрілася тітонька Аша, вона ж неповторна пані Бет-Шалом. Надзвичайна жінка, яка славно справила п`ятдесят років минулої суботи. У смоляно-чорному волоссі немає й натяку на сивину, погляд карих очей уважний, сигара в повних пальчиках димить чимось солодкуватим.

– Доброго ранку, дорогенька, – протягнула вона низьким грудним голосом. – Ти рання пташка сьогодні.

– Робота, – посміхнулася я. – А ви, тітонько Ашо? Вирішили зустріти сонце?

– А як же, – хмикнула вона. – Воно ж потім заблукає, як мій недбайливий племінник Мойше.

– Якщо не помиляюся, він вступив до академії і має чудові оцінки, – мимоволі посміхнулася я ще ширше.

Тітонька Аша тільки знизала плечем.

– Знаєш, дорогенька, оцінки оцінками, але мізків вони не додають. Він пішов третього дня на побачення з дівчинкою. Ах, яка дівчинка! Розумна, вихована, красива, грає на піаніно. З таким капіталом, що я б сама з нею одружилася. І що ти думаєш?

– Що ж?

– Цей незграба сказав їй: «Абрахочко, світ мій, давайте не будемо за матер`яльні речі, скажіть краще, що ви думаєте про третій трактат Кодзіки «Записки давнини»?»

Я все ж розреготалася.

Тітонька Аша подивилася на мене з німим докором.

– Марджарі, я, звісно, тебе дуже поважаю, але хіба ж це смішно? Хлопчик зовсім не думає про своє майбутнє!

– Не переживайте, все владнається. Він же прагне стати одним із головних жерців при храмі.

Вона невизначено змахнула рукою, висловлюючи своє ставлення до бажань Мойше і всіх богів разом узятих.

– Гаразд, не будемо про сумне. Приходь до мене сьогодні ввечері. Повечеряємо, поговоримо з демонятками. Учора такі милі забігали – слів немає! Заодно й розкажеш, що за чоловік до тебе вчора завітав.

– Комерційна таємниця, – блиснула я посмішкою.

– Та замажеш свої циферки чим захочеш, – гмикнула тітонька Аша. – Але від розмови не відкрутишся. Чи ти забула, хто я?

– Таке не забудеш, – запевнила я і схаменулася: – Ох, перепрошую, мені треба встигнути передати замовлення.

– Так увечері... так?

– Так! – крикнула я вже на бігу.

Пані Бет-Шалом ще зовсім недавно працювала в розвідці Тлен-Авіва і могла пишатися званням одного з найкращих чуйців. Такі як вона, вміють спрямовувати свою чжу на пошук потрібних речей. І не тільки речей, до речі.

Тітонька Аша за запахом визначала золото та фальшиві купюри. Як їй це вдавалося, одні боги знають.

Зрозуміло, Алон Ноах не міг пройти повз таку жінку та залишитися непоміченим. Якби він був бідним поетом – інша річ. А так... доведеться розповісти частину історії.

Шавасакі прокидався. Відчинялися крамниці та магазинчики. Люди виходили на вулицю і бралися за прибирання. Хтось тягнув доріжками невеликі візки зі свіжими овочами та фруктами. Ринок у центрі міста вже відкрився, і всі поспішали купити найкращі продукти.

Я люблю Шавасакі в цю пору. Є щось чисте й неповторне. Здається, що місто вторить голосам мешканців, які ледь прокинулися.

Швидко спустившись по поїдених часом сходах, я звернула на вузьку вуличку. Тут уже погасили паперові ліхтарі, але здавалося, що ніч не бажає передавати свої права дню.

Повернувши ще раз, я опинилася в Квітковому провулку. Тут просто біля будинків були крихітні клумби, в яких зараз щосили цвіли рожеві та фіолетові квіти. Вони наповнювали повітря приємним солодкуватим ароматом.

Я пройшла повз крамницю ювеліра, пана Розенцвайга – чудового фахівця, що неодноразово рятував мене, підкидаючи каміння, наповнене чарівною чжу. Воно чудово підходило для урн як накопичувач енергії, за допомогою якої духи могли прийти у світ живих. І вони ж давали духу можливість пробути тут набагато довше, ніж в урні без каменю.

«Нічний ресторан» пана Ісудзу був ще відкритий.

Я підійшла до дерев`яних дверей, поклала на них долоню і мимоволі посміхнулася. Ну, нехай ваш ранок буде добрим, хазяїне.

Сині іскри пробігли дверми, і вони плавно від`їхали вбік, пропускаючи мене в приміщення.

Усередині було тихо і затишно. «Нічний ресторан» могла вмістити максимум десять осіб. Практично весь простір займала кругова стійка, де розсаджувалися клієнти. Пан Ісудзу особисто виносив страви і ставив перед гостями, традиційно бажаючи смачного.

У багатьох закладах подібного штибу тарілки із замовленнями випливали на потоках побутової чжу або ж виносилися помічниками-духами. Але пан Ісудзу був чоловіком старого гарту і вважав за краще подавати їжу сам.

У цьому був свій шарм. Відразу виникало якесь тепло і затишок. Складалося враження, що господар ресторану – твій старий друг, який просто вирішив приготувати щось смачненьке.

Тут можна було забути про тривоги та метушню. У «Нічному ресторані» панувала своя атмосфера, крутилися завсідники, тихенько награвало радіо на кристалах.

– Хай будуть мир і достаток у цьому домі, – вимовила я традиційну фразу і трохи вклонилася, висловлюючи повагу. – Сподіваюся, я ще встигаю до закриття?

– Доброго ранку, пані Шитара, – усміхнувся господар закладу, склавши руки на грудях. – Для вас я готовий трохи сповільнити час.

– А ви вмієте? – з жадібністю поцікавилася я.

Пан Ісудзу посміхнувся одними очима. Слова були не потрібні.

Взагалі-то про нього і покійну дружину мало що відомо. Вони приїхали в Шавасакі з Джапони кілька років тому. Спочатку трималися осібно, не особливо заводячи знайомих і друзів, але потім справа пішла на лад. До того ж пан Ісудзу виявився чудовим кулінаром і «Нічний ресторан» набула популярності серед місцевих.

Прилаштувавши кошик на стільці, я дістала урну і передала чоловікові двома руками.

– Прошу прийняти.

Пан Ісудзу взяв її, у чорних очах на мить промайнув біль, але тут же зник. Він шанобливо схилився.

– Дякую, пані Шитара. Я зараз переведу ваш гонорар.

– Чудово, – кивнула я, влаштовуючись в улюбленому куточку. – А до нього можна коржі, бабагануш і цукуне?

– Звичайно, – відгукнувся він. – І каву?

– Величезний-величезний кухоль, – розсміялася я.

Що поробиш, кава в нього чудова. Наскільки мені відомо, її привозять звідкись із півдня здоровенні торговці зі шкірою кольору ночі. Від їхніх караванів завжди йде запах спецій і обсмажених кавових зерен, а одяг настільки строкатий, що рябить в очах.

Сонце повільно підіймалося на небосхил.

Поки мій сніданок готувався, я підперла підборіддя кулаком і прикидала, що робити зі щастям, яке звалилося на голову вчора ввечері.

Поки що нічого путнього не приходило.

Десь на краю свідомості сидів здоровий глузд і дивився на мене з докором. Йому не сподобалися ні раптовість пропозиції, ні кандидат у чоловіки. Однак жадібність... у сенсі жага забезпечити собі майбутнє і дозволити трохи більше, ніж зазвичай, його перемогла. Інтуїція ж подивилася на всю цю справу і резюмувала: «Буде весело».