1.3

Він мовчки кивнув. Вже не знаю, чим йому сподобалася моя відповідь, але золотий спадкоємець був явно задоволений. До речі, про спадкоємців. Золотий – це перший у черзі на спадщину. Йому зазвичай дістається більше за інших. Далі йдуть срібний, бронзовий, мідний, латунний і так далі. У випадку ж Алона було ще дещо – йому не було з ким ділити статки своїх батьків. Єдиний і неповторний улюблений син.

– Бачте, Марджарі, мені є чим... привабити прихильниць, – почав він. – Так само як і є, за що купити їм половину Шавасакі.

– Якщо тільки сторгуєтеся з мером, – зауважила я.

Мер родом із гарної родини, яка свого часу примудрилася вивезти з Тлен-Авіва стільки добра, що навіть страшно порахувати.

– Сторгуватися можна з ким завгодно, – трохи жорсткіше, ніж слід було, сказав Алон. Але миттю, немов зрозумівши свою помилку, швидко поправився: – Я маю на увазі, що мистецтво домовлятися ніхто не скасовував.

– Зрозуміло, – погодилася я. – Отже, Алоне, давайте виділим головне. Ви молодий, гарний та багатий до цуків. Ви хвалите моє тлен-авівське коріння, запитуєте про ставлення до шлюбу й однозначно чогось хочете. Я буду безмежно вдячна, якщо ви все ж таки це озвучите.

– А ви нетерпляча, Марджарі, – усміхнувся він, відкидаючись на спинку крісла. У його прозоро-зелених очах танцювали всі демони, які тільки можуть зустрітися благочестивій жінці вночі біля борделю. Не те щоб я зараховую себе до останніх, але все ж!

– Я насамперед – ши-хоторі, – відповіла якомога незворушніше. – А ця професія вчить, що чекати не варто.

– І правильно, – погодився Алон, більше не розтягуючи задоволення. – Смерть справді не чекає. Добре... У такому разі, ви коли-небудь убивали?

Запитання мені не сподобалося. Настільки, що я повільно піднялася з крісла і, зробивши колоподібний жест, що відводить усі біди від дому, вимовила:

– Пане Ноах, я змушена просити вас покинути цей будинок. Слух моїх хранителів не повинні ранити подібні слова.

Нехай Шавасакі на деякі речі дивиться крізь пальці, але тут про вбивства ніхто говорити не буде. Я чесна громадянка, мені не потрібні неприємності.

Розвернулася до тумбочки, куди поставила заготівлю урни – довелося бухнути її на першу-ліпшу поверхню, бо йти в кабінет не хотілося. Тепер треба її забрати. Звідки ти тільки взявся, Алон Ноах, зі своїми дивними розмовами? Плакав мій спокійний вечір за роботою для пані Ісудзу.

– Прошу вибачити, нічого подібного і в думках не тримав, – сказав Алон, в одну мить з`явившись у мене за спиною.

Я мимоволі здригнулася. Ну й швидкість. А хлопчик не просто артефактор, а ще й володіє корисними магічними навичками на кшталт блискавичного пересування. Непогано, непогано. І небезпечно.

– Вважатимемо непорозумінням, Алоне, але надалі прошу нічого подібного не вимовляти. Мене влаштовує моя робота, моє місто і мої сусіди. Нічого з цього я змінювати не збираюся.

Кілька секунд панувала тиша, потім пролунав ледве чутне зітхання.

– Слухаюся і підкоряюся, моя люба.

Гаряче дихання обпекло мою шию. Вмить стало гаряче, немов у кімнаті запалили одразу кілька десятків свічок. Усе ж мій гість привабливий чоловік, він явно вміє користуватися своєю чарівністю і голосом.

Я різко розвернулася і, трохи примружившись, подивилася прямо в зелені очі.

– Занадто поспішаєте, Алоне. Я ще не озвучувала вартості своїх послуг. Тому дорогою для вас не можу бути ніяк.

– Справді, – погодився він. Тільки от ні краплі не зніяковів. І відстань між нами просто недозволенно скоротилася. Настільки, що можна було відчути горіховий аромат дорогих парфумів, який виходив від нього. Ще трохи – і довгі красиві пальці Алона торкнуться моєї руки.

Добре, що я встигла вхопити урну. Якщо що, буду захищатися нею. Непедагогічно, але практично. Особливо якщо деякі чоловіки не розуміють, як треба поводитися в товаристві порядної жінки.

– Марджарі, перш ніж ви опустите цей чудовий виріб на мою голову, – промовив Алон, – дуже прошу: вислухайте.

– Слухаю, – сказала я значно сухіше, ніж дозволяли пристойності. Те, що відбувається, вже дратувало.

– У родині Ноах відбуваються певні... речі, – туманно сказав він. – Я можу отримати спадщину тільки в тому разі, якщо зумію дотриматися всіх умов заповіту. Їх кілька, і тільки одна викликає труднощі.

– І яка ж?

– Мені потрібно одружитися.

Я підняла брови.

– І? У наш час це не так складно провернути. Щоправда, можу зрозуміти, якщо ваша обраниця – двометровий здоровань з покритою татуюваннями шкірою. Тоді справа ускладнюється.

– Смішно, – без натяку на посмішку відповів Алон. – Але якщо вам захочеться виглядати саме так, як щойно було сказано, я заперечувати не буду. Бажання обраниці треба поважати.

– А я тут до чого?

– Ви і є моя обраниця.

Я мовчки поклала долоню на його чоло. Холодний. Дивно. А говорить таке, наче пашить жаром.

– Алоне, ви мене з кимось плутаєте. Я ніяк не можу бути вашою обраницею.

– А що заважає? – щиро здивувався він.

Запитання настільки увігнало мене в ступор, що в голові не знайшлося жодного слова, яке не було б матом. Тому довелося матом подивитися.

Алон задоволено посміхнувся:

– Ось бачите, жодного аргументу проти. Наскільки я знаю, блондини у вашому смаку, Марджарі. Погоджуйтеся.

– На що?

– Будьте моєю вдовою.

Я мало не впустила урну для праху.

– Перепрошую?

Він опустився на одне коліно і взяв мою руку:

– Марджарі Шитара, ви найпрекрасніша жінка, яку я будь-коли зустрічав. Тому прошу: будьте моєю вдовою.

Я плеснула віями і сіла просто на тумбочку.

Думки радісно заволали «Хава нагіла!» і пустилися в танок, ламаючи на своєму шляху всі спроби привести їх до ладу. Сволоти. От завжди вони так, коли відбувається щось надзвичайне. Останнім часом було тихо, тому зараз їх ніяк не заткнути.

Зістикувати одне з іншим не виходило. Вдовою... не дружиною. Як? Не кажучи вже про те, що якимось чином я стала обраницею золотого спадкоємця роду Ноах.

– Алоне, це розіграш? – усе ж вийшло поставити найголовніше запитання.

– Ні, Марджарі, – відповів він, не думаючи змінювати положення. – Це пропозиція стати моєю вдовою, яка успадкує тридцять відсотків моїх статків.

– Тридцять вісім, – машинально поправила я.

– Тридцять два.

– Тридцять вісім.

– Тридцять п`ять із половиною.

– Тридцять...

– Тридцять вісім, цук із вами.

– Алоне, могли б і не торгуватися зі співчуття до моєї втрати.

– Якої? – отетерів він.

– Я ж майже вдова. І взагалі встаньте, я не знаю, що робити з чоловіком біля моїх ніг.

– Так? – щиро здивувався він. – А я думав, що всі жінки це знають із пелюшок. – Але, побачивши вираз мого обличчя, продовжив: – Встану, коли почую, що ви згодні.

– Добре. Я згодна, але... є нюанс.

Алон граціозно піднявся. Паразит. Явно приділяє час спорту і своєму тілу. Але ось нетерплячий – це факт. Адже я ще не уточнила, на що саме згодна.

– На що?