2.2

Я недобре щурюся, але не можу не визнати, що здивована. Кожне слово Макса – лезо, загорнуте у фланелеву тканину. М'яко-м'яко-м'яко, але варто з’явитися гострому краю, і у тебе перерізані жили і кров без зупинки стікає по пальцях і лініях на долоні.

– Ні-ні, приїжджати не варто, – посміхається Макс, – у нас все в порядку. Правда, Таю?

– Іди до біса, – це єдине, на що я зараз здатна.

У голові паморочиться, хочеться сісти. А ще більше хочеться подалі послати Макса Янга, в квартирі якого я так недоречно опинилася.

– Все добре. До побачення, Віро, – прощається Макс і повертає мені мобільний.

– Для чого цей цирк? – трохи стомлено запитую я.

– Не люблю зрадників, – знизує плечима Макс. – Краще чесний ворог, ніж друг, готовий в будь-яку хвилину викласти твої таємниці іншим.

З цікавістю дивлюся на Макса. Для гарного слівця або дійсно не переносить такого? Адже Віра, в якомусь сенсі, надала йому послугу. Наприклад, показала, що з нею завжди потрібно стежити за мовою. Але, судячи по його обличчю, послугу він оцінив, а ось саму Віру ні.

– Проходь, – трохи супиться він. – Тут у Аліка вічний бардак, але вже як є.

Бардак і правда в наявності. Речі, коробки, баночки з фарбою, горщики з квітами і смугастий кіт, який ліниво лежить на підвіконні і дивиться на нас одним жовтим оком. Тому що другим посилено спить і не збирається повертатися в прекрасний світ під назвою «Неспання».

Диван у цього невідомого мені Аліка на подив дорогий та якісний. Якби на ньому не лежала гора речей підозрілого вигляду, то взагалі було б добре.

Поки Макс пішов за перекисом і бинтами, я встигла оглянути квартиру. В принципі, бардак більше через розкидані речі, а не через бруд. Не здивуюся, якщо хтось сюди все ж ходить прибирати.

На стінах висять картини. Різні фентезі та фантастика. Вгадуються Ройо та Валеджо. Ще, звичайно, якісь майстри, але з ходу зрозуміти, хто саме, не виходить. Була б тут Лизавета, вона б одразу визначила, що й до чого.

Сьогодні, напевно, вона буде запрошувати на свою виставку в середу. На мить мене гризе совість. Не добре. Втім, подзвоню, покаюся і все одно прийду ж.

Макс повертається, дивиться на мене критичним поглядом.

– Роздягайся, – кидає сухо і незворушно, ніби пропонує піти випити чаю.

– Сам роздягайся, – відповідаю я. – Або ти для цього мене сюди і затягнув?

Питання дурне, таке собі націлення виключно на те, щоб Макс пирхнув, ляпнувши щось на кшталт: «Ти не в моєму стилі, крихітко», – і не намагався гратися в лікаря.

Зрештою, я переглядала його інстаграм. Дівчата всі як на підбір: довгоногі, з тонкою талією і світлим волоссям до дупи. Як дитячі рукавички з магазину – всі однакові.

Але абсолютно не моя справа, з ким вважає за краще спати Макс Янг. Так само, як і не його справа – мої стегно і коліно.

– Таю, – починає він, закотивши очі, – щоб переспати з жінкою, мені необов'язково її тягти в будинок одного свого друга.

– Максе, щоб обробити рану, мені не обов'язково скидати штани перед незнайомим чоловіком, – в тон відповідаю я і близько підходжу до нього.

Знову відчуваю запах мигдалю. Чомусь виникло бажання торкнутися його закривавленої щоки, немов, щоб переконатися в тому, що кров – справжня.

– Таю...

Я забираю перекис й бинт, йду до ванної, щиро сподіваючись, що планування тут типове і мені не доведеться блукати по хоромах невідомого Аліка.

Макс йде за мною, але, коли двері ванної закриваються прямо перед його носом, не намагається постукати або увійти. Зате я прекрасно чую, як він лається на суміші англійських і українських слів, при цьому українські у нього виходять набагато задиркуватіше й соковитіше.

Джинси вдається стягнути самостійно, шиплю як кішка, коли біль повертається. Швидкий огляд дає зрозуміти, що нічого серйозного не пошкоджено. Роздерла шкіру, отримала забій. Коліно згинається й розгинається, але підлатати в домашніх умовах доведеться.

Швидко бинтую. Джинси доводиться натягувати забруднені, але прати їх тут я не збираюся. За моїми розрахунками, я вкладаюся в максимально короткий час і виходжу з ванної, ледь не прибивши дверима Макса.

Хто ж знав, що він надумає пройти повз саме в цей момент?

– Ну як? – запитує він.

Я бачу, що він так і не обробив рану. Чайник, чи що, ставив? Чоловіки. Часом з ними до біса складно, коли справа стосується лікування. Вони не бояться ворога, який бажає їх убити, але можуть до останнього побоюватися лікаря, який їм хоче допомогти. Ми настільки жахливо різні, що я не виключаю: ми з різних планет. Чоловікові ніколи не зрозуміти жінку. Жінці – чоловіка. Тільки поверхнево й картонно, ніби в темній залі з величезним екраном барвистого фільму. Ефект є, але щоб зрозуміти, як все працює, часу дуже мало. Кінець. The End. Fin. На вихід із залу, будь ласка, скоро наступний сеанс. Вуаля!

– Нормально, – відповідаю я. – Тепер ти.

– Впораюся без допомоги, – говорить він різкіше, ніж можна було б в такій ситуації, проте я не слухаю, хапаю його за руку і затягую до ванної.

Від несподіванки Макс не пручається. Мабуть, ніяк не припускав, що дівчина, яка дала змогу майже силою привести себе в чужий будинок, не буде боязко стояти в кутку і боятися поглянути на свого пана.

Не буду.

Ніколи тихо не стояла і не збираюся. З дитинства доводилося освоювати чоловічу професію, бути в хлопчачому колективі і самостійно приймати рішення.

Я бачу, що бурштинові очі спалахують від гніву, але ця іскра швидко гасне, тому що Макс прекрасно розуміє: я права. Бурчить щось про дивну письменницю, явно не знає, виставити мене або залишити.

Я складаю руки на грудях.

– Я не піду, – повідомляю таким тоном, що він навіть завмирає. – А то потім скажуть, що недоврятувала, недогледіла, і творець прекрасних татуювань помер у розквіті сил.

На мить між його бровами з'являється зморшка. Я насторожуюся, намагаючись зрозуміти, що саме його зачепило в сказаному, але в наступну секунду Макс різко повертається і ривком включає воду.

Я спостерігаю за всім процесом від початку до кінця. Та не реагую, коли мені раптово дуже тактовно вказують на двері. Тому що Макс, немов шкідливий хлопчисько, не робить, як потрібно. А ще він забавно морщиться і навіть не підозрює, що я бачу його відображення в дзеркалі.