Глава 7. ЦЕНТР ПОРОЖНЕЧІ

Хвилини здавалися вічністю в очікуванні будь-якої інформації про Олену. Катерину накачали заспокійливими, Ольга намагалася відволікти її розмовами та смішними оповіданнями зі свого театрального життя. Здавалося, що Катерина заспокоїлася, але насправді ми всі втрьох переживали після фрази «Тебе б саму врятувати…».

За два дні ми настільки просочилися історіями один одного, що вже неможливо було уявити, що ми колись не підтримуватимемо зв'язок.

А ще я думала, як дивним чином склалися обставини, і дитина Олени, що завмерла, випадково врятувала дитину Насті. Адже якби не цей випадок, Алла Іванівна вже була б в операційній. Найімовірніше, дівчинка розцінила затримку серед лікарів як знак. А, можливо, ці кілька зайвих хвилин їй потрібні були, щоби змінити рішення.

- Як думаєте, Олена виживе? – наважилася спитати Катя.

Ми з Ольгою переглянулись.

- Скоро повернеться Алла Іванівна, і ми дізнаємося.

Алли Іванівни не було у відділенні близько чотирьох годин. Ми з Олею по черзі ходили на сестринський пост, сподіваючись дізнатися хоч якісь новини з родового відділення, але повна невідомість та тиша. Нарешті ми почули з коридору знайомий голос:

- Галю!

Я зірвалася з ліжка і помчала в ординаторську за новинами.

Олена вижила, але пологи були дуже важкими. Один з малюків завмер на ще зовсім невеликому терміні і, перебуваючи в утробі матері, отруював сестричку і без того ослаблений від голоду організм Олени. І хоча її врятували, вона перебувала у дуже тяжкому стані у реанімації.

- Але як же раніше не з'ясувалося, що плід завмер?

- Ох, Ірино… Ти ж бачиш, що у відділенні немає навіть монітора, я серцебиття по-старому слухаю. УЗД теж старий зовсім - все одно що на кавовій гущі гадаємо. Нікому до нас немає ніякого діла.

Я повернулася до палати, не знаючи, плакати мені чи радіти.

- Жива? - Катя схопилася і сіла в ліжку, як тільки побачила мене на порозі.

- Жива.

Не встигла я поділитись інформацією з дівчатками, як у палату зазирнула мама Олени. Уся заплакана, з червоними від сліз очима, вона почала збирати речі дочки, а потім не витримала і, сівши на ліжко, дала волю сльозам.

- Не плачте так. Олена жива, все буде гаразд. Випишеться, зміцніє, вилікується і ще народить вам онуків.

- Все через цього козла! Казала я їй, що не того вона мужика собі вибрала. Приїхав учора, привіз її валізи і поїхав кудись за кордон зі своєю шалавою. Щоб вони там теж води напилися, як моя Оленка. Щоб знали, як воно їй, бідній моїй мучениці.

Коментувати її слова ми не стали. Все, що їй потрібно було, – це виговоритися.

- Трохи зі світу не звели мою кровиночку. Ох, дівчатка, горе яке…

- А куди ви її речі збираєте? – уточнила Ольга.

- Оленку після реанімації сюди не повернуть, переведуть до іншого відділення. Сказали звільнити місце.

- Вона так щиро бажає її чоловіку зла, що мені аж страшно. - промовила сумна Катя, коли мати Олени вийшла з палати.

- Так йому й треба! – махнула рукою Ольга. – Заслужив тим, як він із дружиною вчинив.

Я зітхнула і перевела погляд на порожнє ліжко, де ще недавно лежала вагітна Олена, а потім на інше, де була Настя.

Цікаво, як складеться її доля? Чи народить вона дитину чи начальник все ж таки змусить зробити аборт? Як не сумно, але страшно розуміти, що до такого життя та проблем її довела рідна мати.

Через тиждень Алла Іванівна дозволила нам відвідати Олену. Ми тихенько піднялися на п'ятий поверх і ввійшли до її палати. Вона лежала в одномісній кімнаті і ніяк не відреагувала на звук відкриття дверей.

- Оленко, ти спиш? – пошепки запитала Катерина.

Дівчина обернулася до нас і всередині все обірвалося. У її погляді було зосереджено центр її душевної порожнечі. Здавалося, що емоції та почуття її покинули, і тепер її погляд не виражав жодної емоції.

Ольга присіла до неї на ліжко і погладила по худій руці.

- Привіт! Ми вирішили тебе відвідати.

Олена відвернулася до стіни.

– Ти не хочеш зараз нікого бачити, і це зрозуміло. - почала заспокоювати її Катя. – Але не можна закриватись від усіх, у тебе все попереду. Вилікуєшся, знайдеш гідного чоловіка та обов'язково ще народиш!

- Ідіть, дівчата. Не можу бачити вас вагітних зараз.

Катя глибоко зітхнула і безнадійно похитала головою. Кому, як не їй знати, що відчуває жінка в подібній ситуації. Поманивши нас з Ольгою рукою, вона дала зрозуміти, що нам краще піти, і попрямувала до дверей.

Дівчатка вийшли, а я лишилася стояти в палаті.

- Оленка, можна я залишусь? Я ж не вагітна.

Відповіддю мені була тиша. Але не вигнала – то вже добре. Я присунула стілець до її ліжка і сіла. З чого розпочати розмову? Заспокоювати та жаліти Олену я не хотіла, це було зайве, їй і так погано. Треба було її якось відволікти.

- У мене чоловік зарплату отримав, я хотіла б щось у тебе купити. Може, якусь нову помаду.

Дівчина повільно обернулася і недовірливо подивилася на мене.

- Знаю, тобі не до роботи, вибач. Але не сьогодні, то завтра мене випишуть, а в мене взагалі немає жодних твоїх контактів.

- Візьми каталог он там у тумбочці. - вона підняла худу руку і вказала кудись убік. – У нас нова колекція, тобі дуже підійшов би червоний.

Дивно, але на обличчі Олени прявилися нарешті емоції та зацікавленість.

Я підвелася зі стільця і ​​відкрила тумбочку. На верхній полиці лежав яскраво-блакитний каталог із гарною жінкою на обкладинці. Я простягла до нього руку, і вона повисла в повітрі, коли я побачила край леза, що виглядав з-під якогось блокнота. Я здригнулася, а в душі все похололо.

- Лєн, ти що… - мій погляд метнувся до майже неживої дівчини.

Вона повернулася до тумбочки і, мабуть, зрозумівши, про що мова, відвела погляд, а потім і зовсім знову відвернулася до стіни.

- Я не хочу жити.

Її голос звучав дуже слабо, але це не заважало йому болісно прорізати мою свідомість.

- Оленко, рідна моя. - я підскочила до неї і, впавши на ліжко, міцно обняла її. – Ти що? Не можна, чуєш? Не можна!

- А навіщо? Він мене покинув, Іро. Він її кохає. Моїх дітей більше немає. Я ось-ось і так помру через виснаження. Який сенс зволікати і терпіти ці муки?

Моє тіло почало колотити від нервової перенапруги.

- А навіщо тобі він? Оленочко, він же й мізинця твого не вартий.

- Ні, ні! Ти його зовсім не знаєш, Іро! Коли я була здорова ... - Олена викрутилася з моїх обіймів і піднялася, сівши на ліжку.

Я теж піднялася і машинально повернулася на стілець.

- Оленко, чоловіки не люблять жінок за те, що вони здорові, розумієш? Якби він любив, він був би з тобою поруч, підтримував, робив би все, щоб тебе врятувати.

- А я? Я ж його кохаю… ось такого, як є. Мені що робити зі своїми почуттями.

І тут я зрозуміла страшну річ: вона справді його кохає. Цю тварюку, яка маючи хвору вагітну дружину, виставляє її речі за двері і зі спокійною душею їде в теплі краї ніжитися з коханкою. Безмежний біль за Олену почав переповнювати мою душу, відгукуючись тремтінням у кінчиках пальців. А ще глибоке нерозуміння, як можна продовжувати любити такого чоловіка після всього, що він з нею зробив? Краще б вона зробила висновки, почала звинувачувати його, зненавиділа, в кінці кінців, ніж отак!

- Він не вартий того, щоб ти звела рахунки з життям. Подивися на ситуацію, відкидаючи почуття убік, Олено. Не зсередини, а ніби зверху. Ти молода, красива дівчина, яка заслуговує бути щасливою. Що ти зробила такого, за що він мав би право так з тобою чинити? Захворіла? А хіба ти в тому винна? Хіба мати кидає свою дитину, коли вона хворіє? Хіба почуття не настільки сильні, щоб бути поряд і піклуватися?

Олена замислилась.

- Чому ти його виправдовуєш, Оленко? Які в тебе є аргументи, крім того, що ти захворіла?

Дівчина звела на мене очі. В них стояли сльози, пішла кудись колишня порожнеча, і погляд наповнився таким букетом почуттів, від яких у мене стислося серце.

- Вагітність була моєю останньою надією, Іринко. Я сподівалася, що поки я вагітна, він нагуляється, а потім народяться діти і він схаменеться.

- Ти помиляєшся. - я взяла її руку в свою і міцно стиснула. – Йому просто не потрібні були діти. І ти не потрібна. Йому взагалі нічого не потрібно, бо любить він лише себе. Вибач, але це так.

- Мама теж так каже. - зітхнула Олена.

- Правильно каже. Слухай маму. - усміхнулася я. - Все, що тобі зараз потрібно - це зайнятися своїм здоров'ям, полюбити себе. І тоді, побачиш, життя заграє новими фарбами, все налагодиться.

Олена ледь помітно кивнула, але цей її жест не вселяв особливих сподівань. Вона тільки-но втратила одразу двох дітей, але страждала не з цього приводу, а через те, що її покинув чоловік. У моїй голові це не вкладалося. Втім, всі люди різні, і я не зобов'язана розуміти її мотиви та дії. Головне, щоб не вкоротила собі віку.

- Хочеш, я приходитиму до тебе щодня, поки я тут? - обережно запитала я.

Дівчина нічого не відповіла, але знову ледь помітно кивнула, занурена у свої думки.

- І допоможи нарешті мені вибрати помаду!

Я встала зі стільця і ​​повернулася до тумбочки, щоб забрати каталог, а заразом непомітно взяла звідти лезо і, відволікаючи розмовами про косметику Олену, сховала його в кишеню.

Через п'ятнадцять хвилин я встигла вибрати собі і помаду, нову туалетну воду і навіть манікюрний набір. Олена трохи розслабилася і переключилася на робочі питання, що не могло не тішити, але мене не залишало почуття, що це короткочасне явище і варто мені вийти за двері палати, як вона знову повернеться до свого стану порожнечі.

Пообіцявши, що її мати доставить моє замовлення вже завтра прямо до лікарні, Олена опустилася на подушку.

- Відпочинь, ти надто втомилася і фізично, і емоційно.

Я знову погладила її по руці і попрощалася.

- Я обов'язково зайду до тебе показати, як мені личить нова помада! - підморгнула я дівчині і підвелася зі стільця. – А ще принесу свої зошити і зачитаю тобі щось хороше та позитивне для настрою.

Губи Олени здригнулися в легкій посмішці.

- До завтра! - тихо прошепотіла вона, і я лишила її наодинці.

Наступного ранку ще до обходу Алли Іванівни в палату зазирнула мама Олени і принесла все, що я замовила. Косметика виявилася середньої якості, але це не засмучувало. Головне, що мені вийшло хоч якось відволікти Олену від сумних думок.

Нафарбувавши губи яскраво-червоною помадою і, прихопивши із собою зошити, одразу після обходу я побігла на п'ятий поверх пологового будинку.

На подив Олена виглядала краще і бадьоріше, ніж напередодні. Мені навіть вдалося викликати щиру широку посмішку дівчини, коли, увійшовши до палати, я почала пародувати Мерилін Монро, співаючи знамениту її пісеньку і пританцьовуючи у своєму строкатому халаті.

Потім я їй багато читала, ретельно підбираючи свої оповідання, щоб ненароком не зачепити болісні для дівчини теми. Настрій Олени мені подобався. Того дня мені навіть здалося, що повернулася та сама Оленка, яка тиждень тому скакала, вальсуючи між лікарняними ліжками.

Хіба ця дівчина не заслуговує на справжнє щастя? Бути коханою, радіти життю?

Прощаючись з нею, я вже мала виразне почуття, що все вийшло. З'явилася надія, що вона повернулася до життя і все в неї обов'язково буде добре. Головне, не зупинятись, проводити з нею більше часу та тримати позитивний настрій.

- Завжди дивувався твоїй здатності скрізь сунути свій ніс і допомогти людям навіть тоді, коли вони тебе не просять про допомогу. - знизав плечима Денис, коли ввечері я поділилася з ним своїм досягненням щодо Олени.

- Хіба це погано? - спитала я, звертаючи увагу на те, що в його голосі більше суму, ніж радості за мене.

- Коли так глибоко через себе пропускаєш чужі проблеми – це може принести багато болю тобі самій. Ти в мене розумниця, у тобі дуже багато доброти, але я переживаю, що одного разу може не вдатися допомогти, і тоді це завдасть тобі сильних страждань.

- Я знаю. - зітхнула я. – Але я не можу інакше. Не можу пройти повз і зробити вигляд, що все добре, якщо комусь погано.

Виявилось, я не знала. Тому що той самий біль і страждання я відчула на собі вже наступного ранку, коли по пологовому будинку ураганом промайнула страшна новина про те, що Олени більше немає.

Внутрішня порожнеча Олени виявилася набагато сильнішою, ніж вона сама. Дівчина просто з нею не впоралася, повільно занурюючись у неї все глибше, поки та не поглинула її повністю.