Глава 6. ВБИТИ НЕ МОЖНА НАРОДИТИ

Здавалося, Настя не звернула на мене жодної уваги, продовжуючи плакати та схлипувати. Я ж, здивована власним поривом, притискала її до себе і гладила по голові, намагаючись заспокоїти. Ось тільки раптово мої дії викликали зворотний ефект. Вона раптом відірвала руки від обличчя, обхопила мене за плечі і вибухнула риданнями на весь голос, даючи вихлюпнутись усім емоціям і почуттям.

У цих риданнях було стільки болю та страждань, що мене пересмикнуло. Невже її ніхто ніколи не жалів, що вона так тиснеться до зовсім чужої людини? Адже має бути хтось близький, хто допоміг би? Мати, подруга зрештою?

- Я не можу вчинити інакше, розумієш?! - нарешті сказала вона уривчастим голосом, піднімаючи на мене розчервоніле обличчя.

Після плачу у неї не вистачало дихання. Я бачила, що вона хоче поговорити, але не може.

- Якщо чесно не дуже. - відповіла тихо я, беручи її за руку. - Але якщо я можу чимось допомогти, то буду тільки рада.

Настя опустила погляд у стільницю, намагаючись відновити подих.

- Хто батько дитини?

Делікатність? Ні, це не моє і не на часі. До біса її! Не можу я допомогти людині, якщо не розумію, що і як.

- Мій начальник. – прошепотіла Настя.

Я ще раз пильно подивилася на дівчинку. Вона була дуже гарною. Гармонійні риси обличчя, красиве довге руде волосся, худорляве, але при цьому дуже струнке тіло, в якому вже проглядалася не за віком розвинена жінка: пишні високі груди, вузька талія і округлі стегна. Таку дівчину складно не помітити і є чим замилуватися.

Одяг на ній пристойний: гарний атласний халат бордового кольору, за яким проглядається світла дорога нічна сорочка. Білизна не з дешевих.

- Він тебе зґвалтував? - не втрималася я і поставила наступне запитання.

- Ні, ні… - стрепенулась Настя. - Що ти!

Запитань ставало дедалі більше, але ставити їх було дедалі важче.

- Ти хоч школу закінчила? - вирішила я уточнити найменш болісне для неї в цей момент питання. І чомусь зовсім не здивувалася, коли вона заперечливо похитала головою.

- А батьки є в тебе?

- Мама. - відповіла Настя, і знову відвела погляд.

- І що вона каже з приводу дитини? Ти розповіла їй?

- Ні. В цьому немає сенсу. Моя мама пиячка і їй немає до мене жодного діла.

- Саме тому ти покинула школу та влаштувалася на роботу. - Завершила я її думку і відразу отримала мовчазний кивок на підтвердження моїх слів.

Да-а… ситуація погана у дівчинки, нічого не скажеш…

- І як вийшло, що ти тут?

Її короткі кивки та відповіді – це добре, але треба було її якось розговорити, а не влаштовувати гру у запитання-відповідь. І Настя почала розповідати.

- Мати п'є вже давно і дуже сильно. Ми жили в гуртожитку в крихітній кімнатці, а вона десь нап'ється і мужиків приводить додому.

- Господи! - жахнулася я, мимоволі прикриваючи рукою рот від шоку. - Прямо при тобі!

- Ну, так. - як ні в чому не бувало, продовжила свою розповідь Настя, що звикла вже до всього. - Я сиджу, уроки роблю, а вони трахаються за моєю спиною.

- І давно це? - уточнила я. – Давно. Вона завжди пила, а мужиків водити почала, коли батько нас покинув, не витримав її. Мені років із десять тоді було.

Сказати, що я була в шоці від почутого – не сказати нічого. Влаштовувати оргії на очах десятирічної дитини – це ніяк не вкладалося в моїй голові і до глибини душі пробрало мене емоційно. Я чітко відчула, як у мене затремтіли руки, і скоріше сховала їх під стіл, щоб приховати свою реакцію.

- А потім, коли мені було тринадцять, вона прийшла додому з черговим хаником, сама була дуже п’яна, тому одразу заснула. А він переключився на мене.

Настя вирішила добити мене остаточно.

- В сенсі? Зґвалтував? – чомусь запитала я, хоч і так було зрозуміло.

- Майже. Почав, встиг мене цноти позбавити, але я так кричала, що до кімнати увірвалася сусідка і побила його стільцем.

У відповідь на її розповідь у моїй голові крутилися тільки мати. Це ж повний п*ць! Як взагалі таке може бути? Ні, я, звичайно, не раз чула страшні історії, але так, щоб від першої особи – такої ще ніколи не було. Повністю шокована я дивилася на Настю, розкривши рота від жаху.

- Вона забрала мене до себе, але наступного ранку, поки вона не прокинулась, я втекла. Не було сил терпіти все це далі, а до інтернату теж дуже не хотілося. Спочатку жила у підвалі з іншими хлопцями, але вони всі поголовно клей нюхали, а я не хотіла. Пішла на базар і попросила хоч якусь роботу. Ось Олег мені й допоміг, взяв до себе помічницею, дав дім та їжу.

Ах от воно що. Пазл в моїй голові нарешті склався.

- І за це ти з ним спиш?

Настя знову, як у порядку речей, знизала плечима.

- Це була його умова.

Охрініти просто! Нормально так чувак влаштувався!

- Це він наполіг на аборті?

- Так. Дав грошей і сказав, що додому я можу повернутися тільки чистою.

Нарешті картина стала ясною та зрозумілою. Якщо вона не зробить аборт, то знову виявиться зовсім одна, на вулиці. В мені прокинулося якесь невгамовне бажання їй допомогти. Не знаю як, притягнути її до себе додому, дати можливість влаштувати свою долю самостійно. І все ж, незважаючи на шок я, взяла себе в руки і не почала робити необдуманих пропозицій.

- Настя, ти ж розумієш, що це дитина. Твоя, жива. Тільки тобі самій вирішувати, жити їй чи ні.

На ясні небесні очі знову опустилася грозова хмара і полилися сльози.

- Я знаю. І що дітей у мене потім не буде – також знаю. Але що робити? Я в глухому куті, мені немає куди йти! Як би ти вчинила в моїй ситуації?

Господи! На себе подібне приміряти я взагалі не хочу!

- Я не знаю. - чесно відповіла я. - Ти хочеш цю дитину?

Настя кивнула і ще дужче заплакала.

- Але що я йому можу дати? Я навіть про себе подбати не можу!

- Але ж ти прийняла доросле рішення спати з чоловіком, розуміла всю відповідальність?

Вона знову кивнула головою.

- Думала, що він буде обережним.

Чомусь дивуватися в мене просто вже не було сил.

- Якби я, не дай Боже, опинилася на твоєму місці і хотіла б цю дитину, то боролася б за неї. Який у тебе термін?

– П'ять тижнів.

- Ти ще маєш час. Ти майже доросла, можеш знайти якийсь інший вихід з ситуації.

- Немає іншого виходу, Іро. Його просто нема… - заперечила Настя, і в її очах я побачила повну безнадійність.

Ми перекинулися ще парою фраз, і я щосили намагалася дати їй підтримку і віру в себе, дати зрозуміти, що вона після всіх випробувань вже цілком загартована і сильна, щоб впоратися з усім цим. Та що б я не казала, мої слова вже вдарялися об глуху стіну, Настя для себе бачила тільки один вихід, і її рішення вже було прийняте.

- Настю, ось скажи, ти рада, що мама тебе народила? Після того, що тобі довелося пережити?

Питання було ризикове, а чаша терезів перевалювала явно не на мою користь. Враховуючи все сказане вище, я більше схилялася до того, що вона відповість щось на кшталт: «Навіщо мені таке життя?»

- Рада, звісно. - спокійно відповіла дівчина, і я посміхнулася.

- Твоє маля теж має право жити, незважаючи на те, що тобі погано і важко. Розумієш?

У цей момент трапилося якесь диво, і Настя спочатку замислилась, а потім теж усміхнулася у відповідь. Що означала для мене ця посмішка? Це було якесь величезне почуття, що переповнювало зсередини, ніби я нарешті проламила стіну і настала довгоочікувана перемога. В мені з'явилася надія, що вона не зробить аборт, а все ж таки спробує напружитися і зробити щось дійсно цінне і важливе у своєму житті, народивши цього малюка.

Я пішла, залишивши її у їдальні. Алла Іванівна, права: Насті треба все ще раз зважити.

- Ну що? Прочистила їй мізки? – пирхнула в мій бік Ольга, викликаючи в мене здивування: мені за що взагалі перепало?

- Олю, я не зовсім зрозуміла зараз твоєї нападки в мій бік. - спокійним голосом відповіла я.

- Вибач. - зітхнула Ольга, зрозумівши, що була не права. - Просто дратує. Спочатку ноги розсовують, а потім дітей як вошей нігтями клацають.

Від цього порівняння я зіщулилася.

- Оль, та заспокойся ти. Це її життя, хай що хоче, те й робить… – висловила свою думку Катя.

- Що вона тобі казала? - запитала все ще бліда Олена, лежачи під крапельницею.

- Неважливо. - відмахнулася я, втративши будь-яке бажання ділитися з ними інформацією.

- Та яка різниця? - знову вибухнула Ольга. - Їй що не кажи, вона все одно аборт зробить, ось побачите.

У цей момент до палати повернулася Настя, і всі розмови затихли. Кожен залишився наодинці зі своїми думками. Дівчинка сіла на своє ліжко, гладко застелене новою постільною білизною, і задумливо подивилася на мене. Ось тільки варто мені було обернутися, як вона одразу ж відвела погляд вбік. В одну мить усі мої надії зникли. Їй соромно переді мною, що вона вирішила все-таки зробити аборт? Серйозно?

Ну що ж, це її вибір. На нервах у мене розболілася голова. Я лягла на ліжко, повернулася на бік і постаралася задрімати. Все. Я зробила все, що могла.

Мій сон порушив звук дверей, що відкрилися. Я розплющила очі і побачила на порозі палати медсестру.

- Соловйова, бери речі і в операційну.

Кілька секунд, поки Настя зволікала, здалися вічністю, і моє серце болісно стислося в той момент, коли вона зісковзнула з ліжка і, прихопивши якийсь пакет, вийшла за медсестрою.

- Що й треба було довести! - підвела рису Ольга, важко зітхаючи. - І пошкодує ж про це потім, ідіотка!

Ніхто її слова коментувати не став. Я обернулася спиною до дівчат, щоб приховати сльози, що підступали до очей. Мені було шкода цього малюка. Не знаю, чому, але я так перейнялася його долею і до ломоти в кістках хотіла, щоб він жив. Секунда, друга третя та його серце зупиниться. Але найбільше було боляче від розпачу, що я нічим не можу допомогти йому.

Емоції захльостували і били через край і, намагаючись стримувати сльози, голосно й уривчасто втягла носом повітря.

- Ти чого, ревеш чи що? - почула я голос Олі. – Молода ти ще, Іринка, вразлива.

- Дівчатка, покличте Аллу Іванівну, мені щось зовсім погано. – напівпошепки попросила Олена, вириваючи мене з моїх внутрішніх мук у реальність.

- Зараз, потерпи. – я схопилася з ліжка і, витираючи сльози, кинулась до ординаторського.

- Алло Іванівно, Олені погано!

Лікарка миттю схопилася з-за столу.

- Ось дарма я засумнівалася! Так і знала!

Я приголомшено завмерла на порозі. Про що вона? У чому засумнівалася? І десь вдалині пролунав коридором її голосний крик:

- Галю, терміново портативний УЗД у другу та повідом в операційну, що я затримуюсь!

Далі все було ніби в маренні. Повертаючись до палати, я виявила під дверима на смерть переляканих Олю та Катю.

- Іванівна нас вигнала в коридор. - розвела руками Катя.

- А Оленка свідомість втратила. - включилася в розповідь Ольга.

Біля входу в палату з'явилася медсестра з великою валізкою, увійшла всередину і, не зачинивши за собою двері, дала нам можливість спостерігати за тим, що відбувається.

- Он туди його вмикай, там за ліжком розетка! - командувала Алла Іванівна, мацаючи зап'ястя Олени. - Галю, та давай вже швидше!

Ми завмерли в очікуванні.

- Миколу Васильовича сюди поклич!

За кілька хвилин у палату вбіг сивий чоловік у білому халаті.

Ми стояли в коридорі і ловили кожен звук, що виходив із палати, переживаючи за Оленку та її численне потомство.

- Ось сюди дивись. – Алла Іванівна вказала пальцем на невеликий екран. - Те, що я думаю?

Микола Васильович ще раз уважно придивився до зображення і задумливо кивнув.

- Думаю так.

Алла Іванівна важко зітхнула.

- Галю, та вколи їй щось вже, щоб вона прийшла до тями! - закричала вона, і медсестра знову вилетіла з палати. – І передай там, хай готують родову!

- Яку ще родову? – прошепотіла перелякана Оля.

- Пологи їй викликатимуть. - зі знанням справи відповіла їй Катя, і тремтячими руками прибрала пасмо волосся з спітнілого чола.

Я глянула на неї: вона зблідла і її заколотило.

- Катю? - покликала її я. – Ану тихо-тихо, це не з тобою, чуєш? Візьми себе в руки, твоя дитина в порядку.

- Якби ви знали, дівчатка, скільки разів я чула цю фразу… - Катерина похитнулася і схопилася рукою за чоло.

- Алло Іванівно, можна нам увійти? Каті погано! - покликала Ольга.

– Що там ще? – обернулася в наш бік Алла Іванівна. - Ідіть, лягайте. Катю, ох горе ти моє!

Ми ввійшли в палату і розбрелися по своїх ліжках, слідом влетіла Галя і в трубку крапельниці ввела якісь ліки. Через хвилину вії Олени затремтіли, вона розплющила очі і злякано дивилася на Аллу Іванівну.

- Тссс, тихо-тихо, дівчинко моя. Слухай мене уважно, чуєш?

Олена ледь помітно кивнула.

- Один плід у тебе завмер і зараз нам необхідно викликати пологи.

Моє серце здригнулося, і я перевела погляд на бліду Катю, яка сиділа на ліжку в обіймах Олі.

- А другий? – ледь чутно спитала Олена. – Ви його врятуєте?

- Нам би тебе саму врятувати. - відповіла Алла Іванівна, встаючи з ліжка Олени. – З огляду на всі обставини та твоє здоров'я…

Закінчувати фразу вона не стала, мовчки почала складати в валізку апарат УЗД, а я лежала і дивилася, як з очей Олени по скроні покотилися великі сльози.

- Ні, не вбивайте його! Будь ласочка! – молилася вона пошепки. – Прошу вас! Заберіть тільки померлого!

- Оленко, співчуваю, але це не можливо зробити. – знизала плечима у відповідь лікарка.

За кілька хвилин Олену на каталці забрали. Ми втрьох мовчки плакали, витираючи сльози та зітхаючи по черзі.

- Ось чому так? Одна хоче, але не може народити, а інша вагітніє і йде робити аборт? Це ж несправедливо! - вголос завила Катя.

І не встигли мої думки повернутися до Насті, як двері відчинилися, і вона сама з'явилася на порозі.

Не промовивши жодного слова, зірвала з ліжка постільну білизну, запхнула в пакет і, як була в одних шкарпетках і короткій нічній сорочці, вибігла з палати.