Глава 9. СОВІСТЬ

Виписавшись із лікарні, я знову повернулася до звичного життя. Закрутив маршрут «робота-дім-робота», але ми намагалися підтримувати зв'язок із Катею та Олею.

Через три тижні після виписки я дізналася від Ольги, що, як і попередні сім разів, Катя втратила дитину. Єдиною відмінністю було те, що цього разу вона втратила ще й останню краплю надії. Опустила руки та вирішила змиритися зі своїм бездітним існуванням.

Після цієї трагічної новини я довгий час не могла змусити себе набрати номер Катерини. Просто не знаходила потрібних слів, щоб підтримати її і втішити. Адже що може заспокоїти мати, яка втратила своїх восьмерих дітей? Її історія не унікальна, але пробирає наскрізь до мурашок по шкірі, до дикого болю в душі. Адже вона пам'ятає свого кожного ненародженого, як проходила кожна з цих вагітностей, як малюки поводилися, як ворушилися, як вона на них чекала і сподівалася.

Через деякий час я все ж таки знайшла в собі сили зателефонувати Каті і була дуже здивована, наскільки добре вона трималася.

- Ти як? - запитала я, все ще не в силах підібрати потрібні слова.

- В порядку. Я знала, що так буде і була готова до цього.

- І що далі?

- Поставлю спіраль, знайду собі роботу і намагатимусь жити далі. Ось тільки молоко перегорить, бо груди болять нестерпно.

- У тебе лактація? - уточнила я очевидне.

- Так. Це ж були пологи і як би вони не завершилися, у природи свої завдання.

Я заплющила очі, щоб зупинити сльози, що закипають. Не можна плакати, я не можу бути слабшою за Катю, яка й так важко пережила все це особисто. І якою б стійкою не здавалася, я знаю і відчуваю, що всередині їй дуже боляче.

З того часу ми з Катею почали спілкуватися по телефону регулярно. Це спілкування не переросло у міцну дружбу, як склалося у них з Ольгою, але ми завжди були на зв'язку, цікавилися справами один одного і намагалися не втрачати приятельських стосунків.

Ще одна тема, яка не давала мені спокою, – доля Насті. Мені до відчаю важливо було знати, що в них з малюком все добре, але дізнатися щось про неї було нереально.

Приїжджаючи до мами, я кілька разів ходила з нею на базар по продукти. Той самий, де працювала рудоволоса красуня. Шукала її очима, та ніяк не могла знайти.

І ось під час одного з таких відвідувань моя підсвідомість наштовхнула мене на логічний висновок: я не можу знайти Настю, але можу спробувати знайти Олега. Дорога постільна білизна, халат і нічна сорочка – все це, мабуть, подарував їй саме він. На нашому невеликому ринку лише одна торгова точка з подібною продукцією.

- Мамо, давай на секунду заглянемо в цей магазинчик. - заманила її я, відбираючи важку сумку з овочами.

Чоловіка я впізнала одразу. Не знаю як. По очах, за поведінкою. Просто відчула, що це він. Я озирнулася на всі боки, сподіваючись побачити на робочому місці і Настю, але її не було. Замість неї біля полиць з постільною білизною поралася брюнетка років тридцяти.

- Вам щось підказати? - ввічливо звернулася вона до нас.

- Так, підказати.

Тільки от як поставити тактовно те саме питання?

- Ірочко, ходімо додому, тут дуже дорого. - почула я стривожений шепіт мами, але вирішила все ж таки діяти.

- Я хотіла б купити комплект постільної білизни на подарунок. - відповіла я дівчині. - Щось сучасне і спокійне по відтінках.

Розглядаючи запропоновані варіанти, я все ж наважилася:

- А ви не підкажете, тут, начебто, працювала раніше дівчина... руденька така.

Реакція консультантки була блискавичною. Вона зблідла, змінилася в обличчі і кинула злісний погляд у бік Олега.

– Вона більше тут не працює. - відповіла мені дівчина металевим голосом.

Її реакція видалася мені дивною, але лише на мить. Вже за хвилину я придивилася до них уважніше і виявила на їхніх руках однакові обручки з білого і жовтого золота.

Спіймавши мій погляд, Олег насупився, дістав з кишені пачку цигарок і вийшов надвір.

Так ось воно як. Настя була не просто утриманкою, а ще й коханкою цього одруженого педофіла. І його дружина про це вже знає.

Від розуміння того, що відбувається, мою шкіру, незважаючи на липневу спеку, пронизав мороз. Я швидко розрахувалася за перший-ліпший комплект білизни і вийшла.

- Іро, стривай! Куди ти так летиш? - мама ледве встигала за мною, але мене ніби обпекли окропом.

Я трохи приспустила крок.

- Ти ж не за білизною туди ходила?

Мама, примруживши очі, вдивлялася в моє обличчя.

Весь шлях до дому я розповідала мамі про Настю, не ховаючи подробиць.

- Ох, дарма ти, Ірочко, її відмовила. Ох, дарма. Ти ж тепер нестимеш усе життя цей тягар відповідальності за її дитинку.

Я подивилася на матір. Вона щиро засмутилася і дуже переймалася ситуацією.

- Це як бути хрещеною мамою, розумієш? Тобі потім перед Богом за цю дитину відповідати. Ось народиться маленьке, а раптом вона йому і справді не зможе нічого дати? І все життя звинувачуватиме тебе. Ти ж не знаєш, як складеться його доля. Може, йому все життя важко буде. І як ти будеш із цим жити далі? Все життя переживати?

Я мовчки пила компот на кухні і думала над її словами. Можливо, вона має рацію, і я взяла на себе заважку ношу. Але провини я не відчувала.

- Я не шкодую, що так вчинила. Треба буде відповідати – відповім. Вона хотіла його вбити, а я допомогла їй змінити рішення. Але ж остаточно його приймала Настя? Та й справді, я дуже переживаю за цього малюка, тому не могла вчинити інакше.

Мама похитала головою і більше ми цю тему не порушували. Головне, що я була чесною по відношенню до своєї совісті, і вона не мучитиме мене ночами тим, що я могла зробити і не зробила.

Так мені здавалося тоді. Але з кожним роком дорослішання, а особливо тоді, коли у мене народилася донька, я почала думати про того малюка все частіше і частіше.

- У нас є гроші? Дитяче харчування закінчилось і памперс лише один на ніч лишився. – питаю я Дениса дорогою додому.

- Зовсім мало. Якщо зараз купимо, завтра заправитися не буде на що, щоб до роботи доїхати.

Я мовчки стискаю зуби та їду, відвернувшись у вікно машини. Мене звільнили, щоби не оплачувати декретні. В Дениса зараз не сезон на роботі і дохід мінімальний. А я переживаю не лише за голодну доньку, а й за дитину Насті: чи не голодує вона, чи має взагалі дах над головою?

Моя совість заграла проти мене, і, хоч я все ще не шкодувала про вчинок, почала мучити себе думками та сумнівами.

Цей малюк, наче невидимою ниткою, був міцно з'язаний зі мною, і протягом багатьох років регулярно повертався до моїх тривожних думок.

---

З того часу, як я зустріла Настю, минуло вісімнадцять років. У мене вже дочка, майже підліток, та син школяр.

- Приїдеш із дітками на вихідні? - запитала мама.

Ми з Денисом вже стали на ноги. В нього на роботі зліт по кар’єрі. В мене свій, хай і не великий, але бізнес. Ми непогано заробляємо та виховуємо прекрасних дітей. Єдина проблема в нашому житті – це двадцять чотири години на добу, яких не вистачає ні на що.

- Постараюсь. – відповіла я.

До вихідних я абияк розгребла термінові справи і все ж таки вирвалася до мами. Погода стояла чудова для прогулянки. Літній день, тепло, повіває легкий прохолодний вітерець. Випивши чаю з тортом, ми вирішили прогулятися до парку. Діти дістали свої смартфони і ткнулися в них носом на першій лавці, а ми з мамою вирішили пройтися тінистими алеями.

- Як справи на роботі? - запитала мама.

Я важко зітхнула:

- Втомилася. Кручусь день і ніч, майже не сплю. То одне, то інше.

- Ну, люба моя, свій бізнес - це завжди велика відповідальність за справи, за людей, які в тебе працюють, і навіть за їхні сім'ї. А знаючи твій характер, як ти вмієш переживати одразу за всіх, взагалі боюся уявити, як воно тобі.

Я посміхнулася і лише кивнула у відповідь, поринаючи у свої думки.

Ми йшли тихим кроком, насолоджуючись літом та свіжим повітрям.

- Мамо, я вже досить дорослий, щоб жити окремо! Тату, ну скажи їй!

Гучна розмова привернула мою увагу, я обернулася на звук і в буквальному сенсі остовпіла.

На лавці сидів гарний рудоволосий хлопець років вісімнадцяти, а поряд із ним вже доросла Настя та Олег.

Машинально я зупинилася прямо перед ними і дивилася на них, витріщивши очі. Настя спрямувала на мене погляд, але, судячи з того, що відразу відвернулася до сина, не впізнала.

Я, приходячи до тями, пішла далі. Хлопчик! Чудовий красивий хлопець у повноцінній родині! І в мене від душі відлягло. Слава Богу! Моя совість нарешті спокійна!