Глава 3. ОЛЕНА

Розмова за їжею не клеїлася. Після мовчазного обіду ми знову розійшлися по своїх ліжках, і кожна з нас поринула у власні думки. Тільки думали ми про одне й те саме, точніше, про одну. Ми з Катею та Олею періодично ловили погляди один одного, звернені на Олену, яку ніби підмінили. Дівчинка сонце, яка ще годину тому танцювала вальс і захоплювалася нами всіма, кудись зникла. Замість неї з'явилася нещасна маленька жінка.

Сонце прогріло палату і всім стало жарко. Перед тим, як лягти, Олена вирішила переодягтися в легший одяг, зняла з себе спортивний костюм і дістала з пакета майку і шорти. І тут я насилу стримала вигук жаху, заттуливши рукою рот. Добре, що вона сиділа до мене спиною і не бачила моєї реакції. Решта дівчат відразу послала мені багатозначні погляди докору, по яких я зрозуміла, що вони це вже бачили, напевно, до моєї появи.

Олена була… ні, не худою. Це був скелет, обтягнутий шкірою. Я не знаю, як у такому стані вона взагалі може ворушитись у принципі, я мовчу вже про можливість ходити та вальсувати по палаті.

Це що таке взагалі? Анорексія? Неконтрольоване бажання худнути? Як можна довести себе до такого стану? Немов відчувши мій погляд спиною, вона обернулася і подивилася на мене.

- Знаю, про що ви всі зараз думаєте.

Мій дар мови ще не повернувся і я, хоч розуміла, що треба якось її підтримати, могла тільки кліпати очима і зрідка дихати. У моїй голові одна за одною почали лунати цитати з книги про голодомор, яку ми вивчали в школі, а потім кадри з фільму про концтабір.

Олена піднялася з ліжка, залишаючись в одній білизні, вийшла на середину палати і обернулася довкола себе. Єдине місце, де не випирали кістки - був її животик, що трохи округлився. Спостерігати за нею було страшно, але ми були не в змозі відірвати від неї погляди.

- Отак виглядає хвороба під назвою «виразковий коліт», дівчата.

- Господи, я вже подумала, що ти мориш себе голодом, щоб схуднути. - вирвалося у Каті.

Олена подивилася на нас і посміхнулася:

- Ви не уявляєте, як я хочу нормально поїсти! Але їжа просто не засвоюється в моєму організмі і завдає мені сильного болю. Тому я на твердій дієті.

- А давно це в тебе? - запитала Оля.

- Майже п'ять років. - знизала плечима Оленка.

Далі виникла німа пауза. Ми втрьох намагалися усвідомити почуте, але виходило важко.

- Ну, якщо мова все одно зайшла про мене, то розкажу вам всю історію.

Не знаю, чи хотіла я слухати її далі, мою душу закралося якесь неприємне передчуття, що нічого доброго ми зараз не почуємо. І якщо вранці я щиро розчулювалася цією дівчиною, то тепер вона викликала в мені жалість - неприємне, нікчемне почуття, яке змушує людей почуватися неповноцінними.

- Ну, те, що мене звуть Олена, ви вже знаєте. Мені тридцять один рік.

- Скільки? - вирвалося раптово в мене. - Вибач будь ласка. Я думала тобі вісімнадцять, не більше.

Олена посміхнулася.

- Всі так кажуть. Я й так не висока, ще й вага через хворобу лише тридцять дев'ять кілограм.

- Скільки?! – цього разу вирвалося в Олі.

- Тридцять дев’ять.

Ми шоковано переглянулись із дівчатами.

- П'ять років тому після весілля ми з чоловіком поїхали у весільну подорож. Його батьки зробили нам подарунок – подорож до Таїланду на два тижні. Я ніколи не була раніше за кордоном, і для мене це було такою радістю, доки я не здогадалася попити там водички з крану.

- І що сталося? – уточнила Катерина.

- Сильна інфекція. Їхні лікарі неправильно підібрали мені антибіотик, і в результаті я там мало не померла. Все ж вижила, та ось тільки все це спровокувало хронічний виразковий коліт. Це сильне запалення кишківника, майже вся їжа не засвоюється, сильні болі в животі і при… ну ви зрозуміли. Загалом краще б померла.

- Та НУ! Не говори так! – жахнулася Оля. - У тебе оно, двоє дітей під серцем.

- Я не зможу їх виносити. – сумно відповіла Олена. - Мій організм порожній, у мене немає достатньої кількості калорій, потрібних вітамінів, мікроелементів і просто сил, щоби виносити вагітність, а тим більше одразу двох дітей.

- Але ж Алла Іванівна сказала...

- Ай, Катю! А що їй ще казати? Не може вона мені в очі зізнатися, що я не виношу дітей.

І справді, не може. Як взагалі можна говорити таке майбутній матері? На нервах я обійняла свою подушку.

- Почекай, але ж є всіляке там спеціальне харчування, напевно, вітаміни в таблетках та інше. Може, зрештою, тобі просто почати їсти? Чому взагалі цей твій коліт за п'ять років не вилікували досі? – обурилася Ольга.

- Тому що це дуже важка форма хвороби. Я взагалі не впевнена, що мене зможуть вилікувати.

- А чоловік? Він взагалі де? - запитала Катя. – Вчора приходила лише твоя мама.

- Не знаю де. - опустила погляд Олена, і ми зрозуміли, що зачепили ще одну болісну тему. - Відколи я захворіла, він втратив до мене будь-який інтерес. Кому потрібна хвора дружина, яка має постійні проблеми з кишківником, хронічний біль, регулярні аналізи і нескінченні ліки.

- Ти так спокійно кажеш про це. – обурилася я. – Взагалі, раз він одружився, то має підтримувати тебе і допомагати.

- Ой! Ти така наївна, Ірко! - Олена раптово засміялася. - Я вже звикла, що не потрібна йому. Тягне, як валізу без ручки. У нас секс із ним був лише кілька разів. Можу на пальцях двох рук порахувати. Разів п'ять до весілля і двічі після, а потім я захворіла і все. Жоден чоловік не буде жінці, яка його не задовольняє фізично, дупу підтирати.

Вона говорила це з посмішкою, але ми всі відчували, як їй боляче насправді. Вийти заміж за коханного, стати щасливою і відразу зірватися з небес, щоб зіткнутися з байдужістю коханої людини.

- А як же ти завагітніла взагалі? - Оля здивовано підняла брови і без краплі розуміння дивилася на Олену.

- Просто його коханка поїхала цілий місяць по роботі, а йому припекло.

Від цього ми остаточно остовпіли. Я виразно відчувала, як на моєму тілі волосся стало дибки. Як же все це бридко, просто слів немає.

- Це як?! Як взагалі таке може бути?! - запитала Катя не своїм голосом. - Має хвору дружину, він продовжує з тобою жити і при цьому ходить до коханки? Вона поїхала, і він просто використав тебе як річ для свого особистого задоволення?!

Посмішка Олени зникла, а губи затремтіли.

- Дівчатка, може, не треба? - запитала обережно я. - Олено, якщо не хочеш, давай не будемо про це говорити.

Вона нервово смикнула плечима і по блідих щоках покотилися великі сльози.

- Яка різниця, говорити чи ні? Все одно нічого не зміниться.

Я зіскочила зі свого ліжка і кинулася до неї, обійнявши її і притискаючи до грудей.

- Оленко...

Усі можливі слова підтримки раптово зникли з моєї голови. Що їй сказати зараз? Що взагалі можна говорити, коли людина у такому становищі?

Точно! Становище!

- Оленочко, подумай про дітей! Тобі не можна так засмучуватися, вони ж там теж зараз плачуть разом із тобою. Ану, давай, витирай сльози.

Вона підняла руку і провела долонею по щоці.

- Вибачте, дівчата, що тугу нагнала. Не знаю чого раптом прорвало. Я за ці п'ять років жодного разу не плакала. Якось тримала це все у собі і вже звикла до всього. А тут почала говорити, і раптом полилося з очей.

- Та ти що, Оленочко! - включилася в розмову Катя. - За що ти вибачаєшся? Це твій цей мудак вибачатися має! Ти мені вибач, але я б йому яйця з коренем відірвала. Він про дітей взагалі знає?

- Знає. - усміхнулася сумно Олена. - Сказав, що я сама для нього тягар і ще двоє йому не потрібні.

- От козел! - розлютилася Ольга. - Я просто в шоці, Лєн, чесно. Ти не ображайся, але я висловлю свою думку. Кидай його, зосередься на дітях: виносиш, народиш, сама вилікуєшся, і все у вас буде добре! Зрештою, у тебе мама є, вона тебе не покине. А цей… навіть не знаю, як назвати, пішли ти його подалі! Не вартий він того!

- Ех, дівчатка… - сумно зітхнула Оленка. - Якби все було так просто! Тільки буде все зовсім інакше.

- Ти не можеш знати, як буде. Просто полюби себе та своїх дітей – от побачиш, все одразу налагодиться!

Олена хотіла щось заперечити, але у двері постукали.

- Так, проходьте! – крикнула Катя.

Тут же в палаті з'явилася голова Дениса.

- Привіт, дівчата! Можна?

Я схопилася з ліжка і кинулася йому назустріч!

- Привіт! - я притислась до грудей чоловіка. - Я так скучила!

- Бачу, тобі вже краще! – усміхнувся чоловік. - На ось, передача тобі від улюбленої свекрухи.

Я прийняла з його рук пакет, у якому було щось гаряче.

- Їж швиденько, і підемо надвір, там погода класна. Чого ви всі у палаті сидите? Тут же повітря взагалі немає.

- Не пускають нас. – відповіла Катерина. – Ми вагітні, маємо лежати та задихатися, гуляти нам не можна. Але Ірку випустять, вона не на збереженні.

- Ми тільки-но поїли з дівчатками. - винувато я подивилася на чоловіка. Напевно ж поспішав, щоби не встигло охолонути, а я не дочекалася. – Мене Катя пригостила.

- Ти якась бліда сьогодні. – стривожився Денис. - Як почуваєшся?

Та як сказати… чи нормально після таких історій із життя Олени?

- Все добре, але ти маєш рацію, тут дуже душно. Ідемо?

Він кивнув головою, і ми вийшли надвір. Погода справді була чудовою! Найкрасивіше літо – ось таке, як того дня. Сонячно, але при цьому не спекотно. Ідеально для прогулянки, так би й сиділа на вулиці решту дня.

- Як твій живіт?

- Все як рукою зняло. - усміхнулася я. - Я ж казала, треба було просто дочекатися ранку.

- Ні, ми все зробили правильно. Це не нормально, що воно в тебе щомісяця болить, а такою, як учора - я взагалі тебе ще не бачив. Що, до речі, лікар каже? Тебе дивились?

- Так, оглянули, зробили УЗД, чекають на результати аналізів. Поки що тільки спазм зняли і більше ніякого лікування. Але Алла Іванівна обіцяла мене пролікувати, щоби так не мучилася.

- Бачиш, значить не дарма сюди приїхала. - усміхнувся чоловік, притискаючи мене до своїх грудей.

Ми гуляли хвилин сорок, говорячи один з одним, але настав час прощатися, Денису треба було повертатися на роботу.

- Ти дуже засмутишся, якщо я не заїду ввечері? – прошепотів він мені на вухо, міцно обіймаючи обома руками. - Я всю ніч крутився, не міг заснути і день сьогодні такий - мотаюся сюди-туди, вже ледве на ногах стою. А ще попереду робота.

Я знизала плечима:

- Дуже засмучуся, звичайно, але тобі відпочивати теж треба. А коли ти приїдеш?

- Рано-вранці перед роботою заскочу і привезу тобі сніданок.

Денис поцілував мене, ніжно торкаючись губами.

- Скажи, а якби я захворіла. Дуже важко і надовго, ти б мене покинув?

Він ніжно посміхнувся і, ще міцніше притискаючи мене до себе, відповів:

- Я кохатиму тебе завжди: хоч криву, хоч косу, хоч хвору. Бо ти моя людина.

Я не знаю, навіщо я спитала. Напевно, хотіла почути саме те, що він мені відповів. Всі ми прагнемо вірити в добро, адже погане здатне трапитися з ким завгодно, тільки не з нами. І вірити в те, що в нас все краще, ніж в інших – це теж важливо. Щоб не збожеволіти, щоб був привід й надалі жити і вірити у щось дуже світле і добре. Щоб просто заспокоїтись і усвідомити, що ми в цьому світі хоч комусь потрібні.