Глава 1. ЗНАЙОМСТВО

- Болить? - запитав Денис, спостерігаючи, як я, скручена в позу ембріона, лежу на ліжку.

Я лише кивнула, кривлячись від різкого болю, що розпирав внизу живота. Здавалося, якщо вимовлю хоча б слово, усередині мене щось лусне, і я миттєво помру.

Денис сьогодні затримався на роботі. Потім дорога від міста зайняла близько години. У результаті він застав мене вдома в такому стані годині о восьмій вечора.

- Ліки пила? - він присів на край ліжка і спробував погладити мене по плечу, але я скорчилася від неприємних відчуттів, і Денис відразу відсмикнув руку.

- Так.

- Не допомагають?

Я похитала головою на знак негативної відповіді.

Це зі мною бувало й раніше. Точніше, щомісяця в день овуляції я відчуваю сильний біль то в одному боці, то в іншому. Мій гінеколог пояснив це словами: "Так буває, це така особливість організму", і, порадивши приймати в таких випадках будь-який спазмолітик, відпустив мене додому без додаткових обстежень.

Сьогодні все було інакше. Якщо раніше таблетки допомагали, і в такі дні я могла жити звичним життям, то цього разу біль був у рази сильніший.

- Давно болить? - запитав глухим голосом Денис.

Він далекий від медицини, але чого в нього не відібрати, то це співчуття і турботи.

- Я вдень речі попрати вирішила, носила воду відрами. Після цього стало гірше.

- Розум є? Я ж сказав, що відремонтую насос у суботу, щоб можна було включити пралку, ти не могла почекати? - він говорив спокійним тоном, але з докором.

Звичайно, я сама винна. Потрібно було поберегти себе. Але що робити, якщо до суботи ще чотири дні, а чоловік не має ні футболки чистої, ні шкарпеток?

- Давай, піднімайся обережно, поїхали до лікарні.

- Ні. – спокійно відповіла я. - Годину в дорозі я просто не витримаю. Ти ж знаєш, болить лише один день, на ранок відпустить.

- Іро, а ну піднялася з ліжка негайно. – коли його тон стає водночас тихим і таким суворим, я можу лише послухатись. Усі інші варіанти не працюють, перевіряла.

Я обережно підвелася і сіла на ліжку, стискаючи рукою живіт – так трохи легше.

- Говори, що збирати.

Я починаю перераховувати всі речі, які можуть знадобитися в лікарні, забувши про половину з них. Не розумію абсолютно нічого. Від болю наче відмовили всі нервові з'єднання у моїй голові.

Денис подав мені сукню, і я почала обережно без різких рухів натягувати її на себе.

- Температури немає?

Насправді я хворію так рідко, що навіть не знаю, де у нас термометр. Та й мені не до нього.

- Начебто ні. Слухай, нагрій чайник води, мені потрібно голову помити.

Денис подивився на мене таким поглядом, що я зіщулилася.

- Не можу ж я ось так їхати. - розгублено пробурмотіла я. - Мене ж там оглядатимуть, а я через цей насос кілька днів не могла нормально помитися.

Ще півгодини в мене йде на водні процедури, якщо це можна назвати в умовах наявності всього п'яти літрів теплої води. Я на нерві через те, що болить, що доводиться отак через одне місце збиратися, а ще тому, що в мене єдиний халат страшніший за ядерну війну. Я ж його тільки вдома носила, а тепер його ще хтось побачить.

Про постільну білизну – я взагалі мовчу, їй років із десять. Мама віддала, коли ми вирішили з'їхатися з Денисом. І взагалі, я погана дружина та господиня: у мене чоловік натягує на ноги шкарпетки, в яких проходив із самого ранку, а чисті ще не висохли. І чому про все це я не думаю заздалегідь, а лише тоді, коли припікає?

Зі сльозами на очах від посиленого болю й усвідомлення, що я їду в лікарню схожа на бомжа, все ж таки забираюся на переднє сидіння машини, пристібаю ремінь і готуюся морально до довгої дороги по ямах і вибоїнах.

Так я вперше опинилася у тому найкрасивішому пологовому будинку, де з дитинства мріяла народити дитину.

Чи коштувала ця поїздка до лікарні моїх психів та нервів? Навряд чи. Все, чим мені допоміг черговий лікар - це укол того ж таки спазмолітика і грілка з льодом на живіт. Як і очікувалося, до ранку все пройшло, але перед цим була страшна ніч у стінах цієї будівлі: велика темна палата, дикий холод від того самого льоду в грілці і жахлива луна криків породіль звідкись здалеку. Якби мене запитали в той момент, чи хочу я повернутися сюди, щоб народжувати, я з жахом перехрестилася, бо вже в принципі не була впевнена, що хочу дітей.

Ранок приніс полегшення: і фізичне, і моральне. Яскраве сонце світило у великі вікна палати, відганяючи подалі всі кошмари минулої ночі. Десь зверху над нами лунав гучний плач новонародженого.

- Плюс один. – посміхнулася дівчина, що лежала ліворуч від мене, а за нею зацвіли усмішки на обличчях усіх жінок у нашій палаті.

- Доброго ранку. – вирішила я все ж таки подолати свою сором'язливість. – Мене звати Іра.

- Привіт! - обізвалась брюнетка з дальнього кута. - Вибач, я тебе не відразу помітила. Так міцно спала, що нічого не чула.

Усі три жінки були вагітні, привітно усміхалися і по черзі називали свої імена. У цій атмосфері я не помітила, як розслабилася, переставши соромитися свого потворного халата в різнокольорові трикутники.

- А ти теж вагітна? - запитала Олена, та сама, що лежала ліворуч від мого ліжка.

- Я? Ні. Мене привезли по швидкій, підозра на аднексит.

Олена співчутливо й зрозуміло подивилася на мене.

- А ми всі на збереженні лежимо. - зітхнула вона.

- Та цим лікарям їсти не давай, дай когось до лікарні запроторити! - прокоментувала Ольга, третя моя сусідка по палаті і найстарша з нас.

Далі життя в палаті закипіло. Хтось вирушив на сестринський пост міряти тиск, хтось пішов у душ, хтось дістав із холодильника сніданок, я ж вирушила здавати аналізи – невід'ємний атрибут першого ранку у лікарні.

Коли всі процедури та обхід лікаря закінчилися, ми залишилися в палаті без діла.

- Господи, вимкніть хтось це сонце! Я більше не можу! Мене від нього нудить. - простогнала Катерина. Її обличчя справді набуло зеленого кольору.

Як може нудити від сонця? Цю загадку я розгадала через кілька років, випробувавши на собі всі ознаки токсикозу. Зараз я могла лише співчувати їй і безглуздо посміхатися. Напевно, дівчата думали, що я трохи "того", але я не могла не посміхатися, дивлячись на них. Їхній стан був чудовим: і різного розміру животики, і хода, їх розмови про вагітність і навіть їх токсикоз – все це було частиною якогось чарівного щасливого очікування.

Що я там казала про бажання народити? Забудьте! Я дивилася на них і буквально стікала слиною. Відчайдушно мріяла, що колись точно так само зеленітиму від нападу нудоти, усвідомлюючи, що десь усередині мене є ще одне життя.

- А ви давно тут усі? - мені стало цікаво, тому що по дівчатам було видно, що вони все ще мало знайомі.

- З учорашнього дня. Цю палату тільки-но відкрили після ремонту, тож ми всі тут новенькі. Враховуючи, як швидко заповнилася наша палата, це ліжко теж швидко займуть. - Катя рухом голови вказала на порожнє ліжко біля дверей. - Ось побачиш, сьогодні ж буде ще одна новенька.

- Щось мені підказує, що нас усіх тут недаремно зібрали. Ви звернули увагу, що наше місцезнаходження позначене лише двойками? - запитала Оля.

- В якому сенсі? - не зрозуміла Олена.

- Пологовий будинок номер два, друге відділення гінекології та палата – теж номер два.

- Точно. Я взагалі-то не вірю в нумерологію, але двісті двадцять два – це щасливе число чи не дуже? - Олена смішно підняла одну брову.

Ми всі поставилися до її питання скептично і дружно засміялися, жартуючи з сусідки, але чомусь це питання нас зацікавило.

- Зараз дізнаємось, моя колишня однокласниця таким захоплюється. – Катя дістала з-під подушки маленьку сріблясту «розкладачку» та зателефонувала своїй знайомій. – Зараз вона нам надішле значення.

Ми вмостилися зручніше на своїх ліжках, чекаючи.

- Отже: число «Два» означає стабільність, рівновагу та внутрішній спокій. Порушення цього спокою сприймається людиною як надсильна загроза і провокує його на активні дії, спрямовані на відновлення порядку та гармонії.

- Виходить, що це добре! Саме те, що потрібно нам на збереженні! - вигукнула задоволена інформацією Олена. – Ці три двійки захищатимуть нас вагітних, вселяючи відчуття гармонії та внутрішнього спокою.

- Головне, щоб нічого не порушило цей спокій, бо активні дії мені зараз точно ні до чого. - відповіла Катя і потяглася до своєї тумбочки за книжкою.

- Дівчата, а давайте кожна з нас по черзі розповість про себе. Тут нудно, а так ми розважимося і познайомимося ближче. - запропонувала Оля, третя моя сусідка по палаті.

- О! Класна думка. Давайте! – Катя знову відклала книжку. – З кого почнемо?

- Давайте з Іри. - запропонувала Олена. - Ми тут уже добу разом, трохи познайомилися, а вона у нас новенька і ми про неї нічого не знаємо.

Усі мої сусідки цю ідею підтримали, і я почала розповідати про себе.

- Мені двадцять один рік, живу з чоловіком у передмісті у приватному будинку. Ми разом два роки, дітей поки що немає, але є собака. Працюю у невеличкій фірмі секретарем, а у вільний від роботи час читаю книги та намагаюся писати оповідання.

- Серйозно? Ти письменник? – у захопленні перепитала Катя.

Я розсміялася і чомусь почервоніла.

- Ні, що ти! Мені до письменника дуже далеко. Так, юнацькі пустощі, просто для себе пишу, в стіл.

- А прочитаєш нам щось із свого? - зацікавилася і Олена.

Мене охопило якесь сильне хвилювання. Те, що я встигла написати, ніхто не читав, навіть мій чоловік, а тут стільки слухачів. Якось це занадто для мене сором'язливої.

- Не думаю, що це гарна ідея, дівчата. Якщо чесно, мені здається, що писати в мене виходить не дуже добре.

- Ось і перевіриш. Чого ти боїшся? – запитала Ольга з м'якою та доброю посмішкою на обличчі. – Ми ж адекватні, камінням не закидаємо.

Я задумалась. А може вона має рацію? Здорова критика мені не завадить. Так я зможу дізнатися, де в моїй творчості слабкі місця і матиму можливість щось розвинути в собі.

- Добре. Я попрошу чоловіка, щоб він привіз мої зошити. - погодилася я. - Тільки це буде завтра.

- Клас! - надихнулася Олена, якось занадто радіючи моїй згоді, і я щиро розчулилася її настроєм.

- Ну хто наступний? - обвела нас усіх поглядом Оля, і палата перетворилася на притулок опущених збентежених поглядів. - Ви що, соромитеся? Ну тоді давайте я.